08 січня 2013

Літератор Павло Стороженко: “Ви хочете стати поетом? Тоді на вас чекає маленька слава і великі злидні”


Матеріальні та духовні виміри в творчості поетів і письменників. На полтавських прикладах
Ліньки у поезії Пушкіна 

Досить давненько, читаючи вірші юного Пушкіна, Пушкіна-ліцеїста, я помітив, що в його творах раз-у-раз згадуються “леность”, “досуг” тощо. Під “тощо” я розумію понятійно-синонімічний ряд слів і виразів, які означають фізичне неробство, байдикування. Варто зазначити, що юний Пушкін згадував цей стан у вочевидь позитивному контексті. Я не полінькувався (перепрошую за тавтологію) ще раз зазирнути до класика — перевірити свої давні спостереження. Отже:
“Часы беспечности я тратил золотые,
Не зная горести и бед…»




* * *
«…Будто лени голос милый,
В мертвой слышиться струне…»
* * *
«С небрежной леностью нанизывал куплеты…»
* * *
«Любовью, дружеством и ленью
Укрытый от забот и бед,
Живи под их надежной сенью…»
* * *
«…Верный покровитель…
Лености моей бесплодной,
Всегда беспечной и свободной».
* * *
«Один лишь ты с глубокой ленью
К трудам охоту сочетал…»
* * *
«Один лишь ты находишь время
Смеяться лености моей».
* * *
«Веди, веди меня под липовые сени,
Всегда любезные моей свободной лени».
* * *
«Выпросим…
Лишний миг у верной лени».
Як бачите, цілком можна стверджувати, що Олександр Сергійович був співцем лінощів. Я погортав не повне зібрання творів, а лише перші 50 сторінок першого тома, так би мовити, стандартного 10-томника. Втім, завершити цитування Олександра Пушкіна я хочу фрагментом із вірша “Жуковскому”:

«Блажен, кто знает сладострастье,
Высоких мыслей и стихов!»

Ці рядки сусідують із віршами, де згадується, прямо скажемо, із захватом, лінощі, неробство. Чи не протиприродне це сусідство? Ні. В певній мірі воно навіть органічне.
Бо для того, щоб спостерігати, розважати, розмірковувати, врешті — вправлятися у віршуванні, треба мати бодай дозвілля, не забиту дикунським побутом і невідв’язними клопотами про шматок хліба голову. Голову, напевне ж, від природи чи від Господа Бога, схильну утримувати “дум высокое стремленье”.

Хто годуватиме поета?

Мені досить часто доводилося чути нарікання від сучасних поетів і письменників: мовляв, митцям дворянської доби було легше. Вони були матеріально забезпечені. На якогось шляхетного віршотворця працювало ціле “сельцо Кукушкино”. Він міг не служити, не працювати, а перебувати в трепетному очікуванні музи. А ми?

“Я не встигаю жить, не мріями — по суті,
І стріти ніколи  посивілих братів.
Летить, летить життя до брами в небі лютім,
І так бракує сил, і так бракує слів…”

Це рядки із поезії Інни Снарської, білоруської поетеси, яка живе в Полтаві.  Вони видалися мені прикметними щодо зайнятості, виробничої і побутової заклопотаності сучасного поета. Бо, як у кожного пересічного інтелігента:

«В любой момент
Индифферент:
Семья, горшки,
Дела, грешки —
Само собой…»

Це із Саші Чорного. А ось сучасна констатація. Віра Казидуб:

“О, побут може затягти,
Немов болото.
Визбируєш малі життя крихти —
Жебрак достоту”.

Так трапилося, що впродовж двох місяців я майже підряд прочитав кілька збірок полтавських поетів. І скрізь подибував поетичні сліди основної професійної діяльності — непоетичної. У Віри Казидуб — архітектора, проектанта:

“…І ніжність ліній на листі паперу
Малює те, чого від мене ждуть”.
(Збірка “Точка біфуркації”).

І далі, з того ж вірша:

“Цьому господареві я створю проект
мініатюрного казкового будинку…
Ніяких пластиків, що роблять “євродім”
таким нудним, що сумно жити в нім…”

Взагалі, сама назва збірки видає політехнічне професійне середовище авторки. Точка біфуркації це фізичний термін, який означає стан нелінійної динамічної системи, подальший розвиток якої важко спрогнозувати.
Професійна приналежність відкрито декларується інршою авторкою — Лідією Віценею у збірці поезій “Усе в житті не випадково” (2004 рік):

“І прожити життя паперове,
І не знати, чи навіть своє —
Жертва слову. Чи жертва слова?
Газетярське щастя моє”.

Мабуть, єдиним винятком у сучасній полтавській поезії, де не відстежується основна професійна діяльність автора, є творчість російськомовної Людмили Нестулі. Її шукання відбуваються у настільки віддалених від реалій, формалістичних сферах, що можна говорити хіба що  про глибоко підсвідому асоціативність. Втім, це той виняток, який не підважує загальний висновок: поетична творчість, попри весь можливий пієтет до її суб’єктів, тобто поетів, не є професійною — з погляду витрачених на неї часу і психічно-інтелектуальних зусиль.

Чи є у нас професіонали?

Взагалі, попри певну красивість, формула, виведена  Владіміром Маяковським щодо “творчого” селянина — “Землю попашет, попишет стихи”, важка до втілення. Якщо добре “попашешь”, то вже якось не до віршів. Через (в залежності від того, яка в поета основна професія) нервову, розумову чи фізичну виснаженість.
До речі, сам Владімір Маяковський був безперечним професіоналом. Творець нового універсального розміру — східчастого рядка, надзвичайно винахідливий римувальник, він, висловлюючись сучасним сленгом, був практично зацикленим на віршуванні, творчий пошук був для нього постійним виробничим станом.
Творчість за залишковим, після основного заняття, принципом призвела до повсюдного, особливо в провінції, жанрового здрібніння. Вже давно, ще за радянського часу, тонюсінькі поетичні збірки стали називати “метеликами”. І такими були не тільки збірки із серії “Перша книжка поета”, а й друга, третя, четверта книжки… З них було важко визначити тенденцію творчого розвитку автора. Хіба що — природну схильність до віршування та архітектонічну озброєність на час видання збірки.
Варто наголосити на дуже важливому складникові поетичного ремесла — володінні технікою віршування. З цього погляду  полтавські поети виглядають цілком професійно. Поза те, з якою професії вони “походять”: із журналістів, учителів, архітекторів. Гарними техніками вірша були лікар Віктор Місюренко, зоотехнік за освітою Михайло Казидуб. Вони вже у кращому світі.
Пригадується, з якою цікавістю я слухав повідомлення обласного управління ДАІ про становище на полтавських дорогах. Вони були написані рафінованою українською мовою, вільною від бюрократичних штампів і міліцейської недорікуватості. Це було у 80-х роках (що поробиш, уже минулого століття). Я працював у Диканьці, і вже пізніше, повернувшись до Полтави, довідався, що повідомлення  складав Михайло Казидуб, який працював речником цієї міліцейської структури. Поет на службі…
І тут криється основне протиріччя того явища, яке я хочу об’єднати терміном “поетичний професіоналізм”. З одного боку, практично всі полтавські поети займаються творчістю за залишковим принципом — у вільний від роботи час. Тобто, як любителі, аматори. З другого, — переважна більшість митців слова добре володіють технікою віршування, освічені, культурно вирафінувані люди. Вони здатні на освоєння ширших творчих перелогів, могли б здобути помітніші місця на вітчизняному Парнасі.
І тут неминуче виникає питання: хто ж харчуватиме поета під час, скажімо так, довготривалої експедиції на Парнас, коли він стане цілковитим професіоналом — житиме тільки з поезії і для поезії?

“Кормление” радянської доби

За радянської доби це вирішувалося просто: літературна творчість була каналізована в державне русло. Любителями слова опікувалися любителі політичного нагляду. За лояльність щодо системи, бодай видиму повагу до ідеологічних догм, було призначене “кормление”. Я маю на увазі не тільки штатні посади в одержавленій Спілці письменників, які могли посідати тільки члени Спілки, а всю систему радянських привілеїв, у якій мали свою скромну нішу і письменники. Це й певна “уважливість” при розподілі квартир, і значно нижчі розцінки для членів творчих спілок при оренді нежитлових приміщень, і струнка система підробітку на так званих виступах. Виступи в трудових колективах харчували не тільки членів Спілки, а й помітних авторів, які були, так би мовити, на підході до членства. У різний час членам платили по 20-50 рублів за виступ, не членам — 10-20. Це свідчить, правда, запізніло, як гарно бути повноцінним членом!

Єдиний з багатьох

На мій погляд, найпрофесійніше серед старшого покоління полтавських письменників поводився поет Федір Гарін. Він ніде не служив, не посідав у Спілці жодної оплачуваної посади, жив з виступів і літературних гонорарів, відносно скромних, але, як на той час, достатніх для безпретензійного життя. Його лірична палітра не вирізнялася особливою складністю, але була щира і органічно пов’язана з особою поета, який до схилу літ не втратив здатності радіти веснам, сонцю, жінкам, невеликим творчим успіхам, зустрічам з друзями… З першим теплом він рушав на міський пляж, і його можна було побачити там чи біля якоїсь жінки, котрій він щось захоплено розповідав, чи з приятелями, яких у нього було незліченно. Він був довірливий, як дитина, і лінивий у розумінні повної нездатності до систематичної праці. Як справжній поет. Пригадайте юного Пушкіна…
Коли  його постать 1998 року  перестала з’являтися на Жовтневій, Фрунзе, Комсомольській, всі, хто хоч трішки був дотичний до творчого життя, відчули, що Полтаві чогось забракло…
У нього було справді поетичне ставлення до слова, як до явища самодостатнього, не обов’язкового належного до якогось соціального чи політичного контексту, у нього було прагнення публіки, слухачів, які його хвалили б, і в той же час — абсолютна нездатність до інтриги, пов’язаної з розподілом слави, начальницьких ласк, чи якихось пільг.
У неспокійний час напередодні розвалу Радянського Союзу він міг одного дня виступити на мітингу на захист пам’ятника Владіміру Леніну, і на зборах демократів прочитати вірш про народного героя Нестора Махна. І це свідчить не стільки про якусь політичну непослідовність чи невизначеність поета, скільки про те, що там, на майданах, були слухачі, а йому спав на думку, здавалося, особливо вдалий зворот, образ, і його не терпілося донести до публіки.

Ця жахлива свобода…

Ми живемо в перехідний період, коли патронат держави над творчими спілками слабшає. Врешті, як це давно сталося в розвинутих громадянських суспільствах, він зникне зовсім, і митець, людина з непереборною спрагою творчості, буде залишена на вільне самоутвердження, буде приречена на свободу, яка нині лякає своєю харчовою непрогнозованістю. Бо ми живемо в небагатому суспільстві.
Бути бідним серед бідних, як це було, приміром, у Радянському Союзі, — легше, ніж бідним — серед заможних. Мучить комплекс неповноцінності, заздрість. Наше вітчизняне, поки що недорозвинуте суспільство споживання вже встигло запропонувати багато  буржуазних спокус: майнового успіху, купленої популярності, так званого стильного життя. Бути бідним було модним тільки в період пролетарських революцій. В спокійні часи мода на бідність слабшає, а то й зникає зовсім. “Якщо ти розумний, то чому бідний?” — запитують ентузіасти нашого дикого капіталізму. Їм відповідає “виходець” розвинутого соціального капіталізму Андре Моруа: “Знання — ось набуток бідняка”. І далі: “Природа творчості така, що чим нещасніший і бідніший митець, тим вище він злітає у своїх творах. Чи став би Бальзак Бальзаком без злиднів, кредиторів, боргової в’язниці, лихварів?” І при соціалізмі “за винятком кількох відомих кіноакторів, пари художників, десятка співаків та двох-трьох авторів детективних романів, творчим людям рідко вдається збити великі статки ”.
Чи варто нагадувати, в якій великій скромності, точніше сказати — бідності, жила Анна Ахматова? Осип Мандельштам, за свідченням сучасників, приїжджав на літературні семінари в інші міста, маючи з собою лише зміну білизни і коробку цигарок. Іосиф Бродський, намагаючись утримати “дум высокое стремленье”, і працювати справді професійно, тобто, займаючись віршуванням безперервно, ленінградським міським судом був осуджений за неробство — “тунеядство”.
І я знову хочу повернутися до Андре Маруа, до його “Відкритого листа молодій людині про науку жити”: “Якщо ви хочете створити щось велике в літературі, науці, політиці чи промисловості, віддайтеся творенню цілком і повністю. “Життя коротке, мистецтво вічне”. Ця думка в різних оформленнях зустрічається у багатьох літераторів. Пригадайте хоча б гасло одесита Юрія Олеші, автора “Трьох товстунів”: “Ні дня без рядка!” Тобто, пишіть щодня, думайте щодня, читайте щодня, творіть щодня, а не котрогось із вихідних, який випадково виявився  вільним від сім’ї і дачі.

Як любити народ?

Українські поети і письменники живуть і працюють у суспільстві, яке традиційно зверхньо, у масі своїй, ставиться до інтелектуальних занять. Ще триває певна ментальна інерція, зумовлена  радянською класовою градацією, згідно з якою інтелігенція відігравала роль  прошарку між робітництвом і селянством. Це вони були  носіями основних громадянських чеснот, які мала вславляти творча інтелігенція. В суспільній свідомості явна перевага віддавалася грубій фізичній, мускульній праці. Пригадайте титри “Мосфільму”. На екран, на передній план виїжджає пані з серпом і пан з молотом. І нависають над перспективою. Так було і в житті…
Якось у журналістських справах я потрапив у Шилівку, що в Зіньківському районі. Це рідне село Тютюнників, письменників від Бога — Григорія, Григора і тоді ще живого Федора. Я спитав у двох селянок, це було біля сільського клубу, де живе Федір Тютюнник, гадаючи, що письменник, який мешкає в селі, — особа достатньо відома. “А, це той, що нічого не робить, все щось пише?” — перепитали селянки. — “Он там…”
У зв’язку з цим мені пригадується епізод з життя одного німецького письменника, здається, Людвіга Тіка, збирача й укладача німецьких народних балад і пісень, який жив у середині XIX століття. Якось він побачив у вікно, що у двір його скромного будинку заїхав віз із дровами, і селянин почав їх розвантажувати, акуратно складаючи під паркан. Письменник занепокоївся: “Це мені? Але я не просив! У мене немає грошей!” — “Не турбуйтеся, пане! Це вам на зиму. Щоб ви писали. У вас такі гарні пісні…”
Мені здається, що з творчою інтелігенцією справа приблизно така ж, як і з військом. Якщо народ не хоче утримувати свою інтелігенцію, то він врешті-решт утримуватиме чужу, яка його духовно викорінюватиме.
І цей процес — утримування, “кормления” чужої, часто недоброзичливої, еліти, триває. У більш чи менш помітних формах. Інерційно чи одержуючи нову стимуляцію, нові преференції у вигляді особливого статусу, винятково братерських стосунків тощо.
Як же бути з народом, цим любим і заідеалізованим у поетичній уяві людським загалом? Злитися з ним до повного самозабуття, чи, якщо й віршувати, то у формах найпростіших, доступних для сприйняття пана з молотом і пані з серпом?
Мені пригадується стаття у польському журналі “Пшеячюлка”, опублікована у вже далеких 80-х роках. Це був час “Солідарності”, і польська інтелігенція активно розкріпачувалася з комуністичних догм. Я не пам’ятаю прізвища авторки, але проблему, цікаво і жваво поставлену нею в статті, — чудово. Йшлося про сільське вчительство, як воно має жити “на вші”, тобто — у селі? Теж — вигодовувати свиней, поратися в полі, пасти корівчину? Чи соціальна поведінка вчителя має бути іншою, обумовленою особливостями його праці? Його місією — просвітника народу. Вчитель повинен читати. І не вряди-годи, в постійно. Бути обізнаним у різних сферах, передусім культурній. Він повинен зустрічатися зі своїми колегами, і не тільки на казенних заходах, а й приватно, в дружньому колі, за чашечкою чаю чи кави. Щоб спілкуючись, творити своє середовище — культурницьке, академічне. А це середовище, в свою чергу, впливатиме на народ, облагороджуючи його,прищеплюючи культурні звички.
Основні думки цієї статті мені здаються справедливими і для письменницького середовища. Особливо щодо осібності поета чи письменника, його первісної незмішуваності з масою. Поет повинен мати мужність говорити народу, що він про нього думає. Бо народ може так же помилятися, як і окрема особа.  Це історичний факт, як радянські люди шаленіли на відкритих судових процесах над так званими “ворогами народу”, гукаючи: “Смерть предателям!”, “Расстрелять!” Або як німецький народ (за визначенням Фрідріха Енгельса, “найфілософічніший народ Європи”) ридав від захвату, вславляючи Адольфа Гітлера.
А може, Тарас Шевченко не любив свій народ, якщо писав, згадуючи його “кращих”, еліту:

“Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани…”

Чи звертаючись до простолюду:

“Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…”

Або:

“…Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі!”

Люблячи свій народ, переймаючись його історичною долею, не обов’язково мімікрувати під нього зовні, а у щоденній праці підміняти поклик музи “добрими” побажаннями чергових начальників. У цьому плані мені здається абсолютно химерним жанр так званого поетичного репортажа, який широко практикувався на Полтавщині під час застійно-розвинутого капіталізму. Власне, це були римовані парадні повідомлення з тваринницьких ферм, колгоспних ланів, інших виробничих об’єктів, у яких  вславлялися трударі. Звичайно, говорити про якусь поетичну вартість цих репортажів не доводиться. Хоча вправляння в цьому жанрі відточувало техніку віршування. Не можна забувати й про вдоволення простої трудової людини, яка раптом бачила в газеті цілу поему про те, як вона прокинулася, прийшла на  ферму, подоїла корів, подумала, який добрий дядько голова колгоспу і т.д.

А ось і жертва!

Варто зупинитися ще на одній ролі поета. Почну з відомої цитати: “Поет в Росії більше, ніж поет”. Це справедливо й для України — ми тривалий час перебували в лоні одного державного організму, подібно реагували на подібні  соціальні обставини. Цю роль, громадянську, стисло сформулював російський поет Ніколай Некрасов:

“Поэтом можешь ты не быть,
Но гражданином быть обязан”.

Ця роль, яка нагадує мені роль сакральної жертви, особливо помітна, я сказав би навіть, — значима, в  недорозвинутих громадянських суспільствах. Коли переважна більшість обивателів ще не відчуває себе громадянами, боїться зовнішніх обставин, одержавленого тиску, переслідувань і перекладає виконання громадянської функції на інших — з розвинутішим почуттям справедливості, чутливіших, освіченіших, дужче заангажованих у долю рідного народу. Я маю на увазі поетів, письменників. Саме їхня громадянська позиція, публічні дії прискорювали соціальні і політичні перетворення, відкривали перед народом і країною нові історичні видноколи.
Природно, така постава не може не викликати певної репресивної реакції. І тоді, власне, і настає час принесення сакральної жертви: поета — на олтар свободи, соціальної справедливості і поступу. До речі, подібну роль виконує і творча інтелігенція Латинської Америки. На мій погляд, є певна закономірність: чим недорозвинутіше громадянське суспільство, тим більше переслідується творча інтелігенція. В Радянському Союзі письменники регулярно вилучалися із суспільства шляхом відстрілів, ув’язнення і висилок. В незалежній Україні надто допитливих  журналістів ще донедавна забивали. Полтавщину це лихо, слава Богу, минуло. Це з одного боку, з погляду самоцінності кожного людського життя. З другого, — роль сакральної жертви не дуже й хочеться відігравати. Навіть якщо вона — на олтар високих ідеалів.

Чи готові ви до бідності?

Завершуючи ці принагідні, або як інколи насмішкувато зазначають, — датські, тобто до дати, розважання щодо матеріального й духовного вимірів письменницького ремесла, на полтавських прикладах, я хочу підкреслити: професія митця не піддається стандартизації. І кожен поет  чи письменник може пишатися своєю штучністю, тобто окремішністю, оригінальністю, несерійністю. Але, з іншого боку, ця професія вимагає, якщо ти хочеш бути справжнім професіоналом, повної самовіддачі — напруженої самоосвіти, безперервного стилістичного вправляння, важкої внутрішньої — розумової і психічної, праці, яка призводить до нервової висотаності і хворобливої надчутливості… І все це може увінчатися маленькою славою і великими злиднями. Ви готові до цього? Якщо так — ви фанатик, з вас може вийти письменник-професіонал. Якщо ні… Одно слово, є над чим подумати.





Немає коментарів:

Опублікувати коментар