03 квітня 2014

Із щоденникових записів Олеся Гончара: Шевченко як «вічний орієнтир»


Тетяна БОНДАРЕВСЬКА
Олександр ПУШКО

Суцвіття років життя Олеся Гончара дихає творчою «напругою». Тою напругою, яку він черпав із Шевченківської криниці. Про це свідчать щоденникові записи Олеся Терентійовича, в яких він із великою любов’ю й трепетом осмислює глибину Тарасового слова. Найвагоміші, на нашу думку, свідчення цього (зі «Щоденників»*, томів 2 і 3) пропонуємо вашій увазі (в хронологічній послідовності).


25.01.69
«Те, що не кожен може бути Шевченком або Франком, це ясно. Але кожен владен розпорядитися своїм життям так, щоб жити на повну напругу».

29.09.73
«Подорожник і спориш стеляться біля гранітів пам’ятника Тарасові Шевченку. Рідна травиця біля його ніг…»

11.09.74
«Хомутець на Миргородщині. Маєток Муравйових-Апостолів. Гніздо декабристів. Три дуби – на пам’ять синів… Шевченко в цих краях малював… Які краї, які люди!»

27.03.75
«“Орел вийняв карі очі
На чужому полі…”
Оце поет. Оце Шевченко! Ціла епоха – у двох рядках.»

22.04.75
«Оскільки Шевченко був неодружений, то його, за народним звичаєм, несли до могили дівчата, дівчата його й поховали. Ті, яких він оспівав!.. Який глибокий символ…»

25.04.75
«Аполлон Григор’єв сказав колись пророчі слова “Шевченко – останній Кобзар і перший поет майбутньої великої літератури.”»

01.06.76
«“Этот Шевченко – совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире.” (Бунін)»

09.08.76
«Шевченко жив майже стільки літ, як і Гоголь, і так само більший відтинок свідомого життя провів поза Україною. Але він зберіг всі духовні зв’язки, зберіг у повноті, рівній реальному середовищу, все дороге, заповітне й наснажливе, і тому не сталося з ним того, що сталося з Гоголем: при всіх своїх терзаннях Шевченко уник тієї внутрішньої спустошливої, руйнівної кризи, яка задушила його великого земляка…»

29.10.78
«Існує така думка: якщо Шевченко – гнів і меч України, то Гоголь – її казка.»

21.05.79
«Коли Шевченко писав «Заповіт», він був певен, що йому є для кого свій заповіт писати. А нам?»

21.08.79
«“Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко” (Антон Чехов у листі до Агатангела Кримського)».

11.11.79
«Мерсі Париж! На Сен-Жерменському бульварі, на розі з вулицею Святих Отців затишний скверик біля уніатської церковці св. Володимира. У скверику каштанове дерево, два платани, ще якесь дерево… схоже на в’яз… Кущі ще зелені. Дитячий скверик перед погруддям Тарасовим… Хай. Погруддя роботи скульптора Лисенка, виглядає гарно на темно-сірому суворому тлі церковці… Табунець голубів паризьких, всівшись на гіллі, береже, чатує Тараса…»

04.06.80
«Риють київські гори… Колись вигляд розритої могили викликав у Шевченка гнівну поему. А що він сказав би про вас, які, нікого не питаючись, тупо й свавільно посягнули на ці святі гори, на саму святиню народу? Віки їх пощадили, стихія обминула…»

04.09.80
«Одного лиш Тараса на руках на Чернечу принесли, де квітами та зіллям доріжку йому встеляли дівчата…»

10.09.80
«Фадєєв “творчо був нам близький”. Та здається, й “кров предків” говорила… Бо дуже любив Шевченка.»

28.03.81
«Помер Шевченко о 5 год. 30 хв. 26 лютого (10.03 за новим стилем). Дуже мучився останні дні, не міг лежати (отекли легені). А вдосвіта, взявши свічку, ще спускався з антресолей до майстерні крутими сходами. Упав – і смерть від паралічу серця наступила миттєво.
На похороні був Достоєвський. Того ж дня (це була неділя) телеграф приніс сумну звістку в Київ і студенти в університеті влаштували громадську панахиду.
…А вранці 6 травня Київ уже зустрічав Тарасову домовину. Ніч перестояла у церкві на Подолі під вартою поліції, а потім по всіх городах люд стояв, проводжаючи тіло Кобзаря до Канева. Могилу на Чернечій копали київські студенти й селяни. Поховали 10 травня.»

16.07.81
«Про справжнього письменника не повинні сказати: був і одцвів… Дух не відцвітає! Подивіться на Шевченка…»

03.09.81
«Ліхтенберг, письменник ХVІІІ ст., добре сказав: більше, ніж золото, змінив світ свинець, особливо той, що в друкарських літерах, а не в кулях… повинно б і в наш час додавати віри братії пишучій. Бо часто можна почути:
– А навіщо? А що зміниться?
А хіба не змінив цілу націю Шевченко, а потім Франко? Серед тих вони, кого звемо совістю світу.»

06.06.83
«Здається, ніхто ще не пробував дослідити, яке враження справили українські повісті Гоголя на молодого Шевченка. А цей юнак із Черкащини, звичайно ж, був у числі перших і найпалкіших читачів, що впивались «Вечорами на хуторі…». І якщо не в плані соціальному, то принаймні в плані естетичному й народознавчому українські повісті Гоголя відкривали Тарасові красу України й давали певність, що сам він теж є володарем тих дивовижних пісенних художніх скарбів і може їх по-своєму відкрити, виповісти людству.»

28.07.83
«Шевченко весь із любові…»

14.09.83
«“Я… величие Шевченка вижу в том, что он создал идеал украинизма…” (Дмитро Лихачов)».

24.09.83
«Читаю повісті Шевченка. Сучасники його до них були несправедливі. У них багато хорошого, чистого.»

19.05.84
«“Чи є поганше що на світі,
Як та друкована нудьга?“
Тарас і так писав… Зовсім по-сучасному.»

18.10.85
«Мерехтіння місячного світла, прозорість синьої ночі, розлив поетичної задуми й краси – цю реальність міг побачити лише геній. До Куїнджі це бачив Гоголь. І Шевченко – в «Б’ють пороги, місяць сходить».

16.09.86
«Думаю про… Квітку, до якого так тепло звертався Шевченко».

10.02.87
«Скільки було любові в малюнках Шевченка, коли він зображував нещасних, знедолених казашат…»

28.03.88
«Як ставилися російські письменники до Шевченка. Взяти трьох: Толстой, Горький, Бунін… Всі троє бралися вивчати українську мову для того, щоб читати Шевченка в оригіналі й розуміти народну пісню. Це в науку доморощеним цькувачам мови.»

10.02.89
«Шевченко, як ніхто, сприяв вихованню мужності в нації.
Шевченкова зоря світила і Симоненкові, і Стусу. І тим, що на Соловках.»

24.03.89
«За всіх відмінностей долі Тагор для Індії така ж могутня духовна величина, як Шевченко для України.»

10.05.89
«Тільки віра здатна повністю відродити український народ, дати йому силу світла й духовності, як це бачимо в геніальних прозріннях Кобзаря.»

21.02.90
«Шевченко восени 1843р. відвідав дніпровські пороги, слухав грізне ревіння Ненаситця (його чути за тридцять верст довкіл). Залежно від погоди (це і я чув) поріг то шумить, то реве, виє, стогне… Чи не звідти і вродився Тарасів рядок: “Реве та стогне Дніпр широкий”?».

10.03.90
«Мові Шевченковій не перестаю дивуватись. Не вчився в школах, півжиття минуло поза Україною, а звідки ця мовна розкіш, така музика, така моцартівська чистота? Абсолютне естетичне чуття. Народну пісню взяв як надійний взірець. Все це вірно. Але й сама мова України, надто ж Шевченкового краю, видно, ще буяла тоді естетичною красою, соковитістю, пісенністю, образним багатством».

17.06.90
«Прагнути слави творчій людині природно, це було навіть у Шевченка, але щоб прагнути влади?»
28.08.90
«Талант має неодмінно бути добрим, як у Шевченка… В цьому вся суть».

10.09.90
«Важливе свідчення додає у своїх спогадах художник Мікешин (зрусифікований білорус): “Сидячи у гостях у Шевченка, я довідався з мови його, що він не любить нашого поета Пушкіна і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін автор поеми «Полтава»: Шевченко дивився на Кочубея не інакше, як на донощика, а Пушкін бачив у ньому сподвижника Петра…”».

27.10.90
«Нещасна наша Україна! Як часто виплоджує ця земля відступників та запроданців і як рідко осявають її генії масштабів Тараса та Лесі, непідкупні лицарі вірності й правди…»

26.04.92
«Шевченко… – титан, геній із геніїв.»

04.06.93
«“Кобзар” – це суцільна розмова з Богом. Поетові Бог – співрозмовник, найвищий порадник і найвищий суддя. До нього звернені поетові болі, скарги, жалі, до нього – молитва і сповідь. У цьому суть “Кобзаря”».

03.01.94
«Думаю зараз про дружбу Шевченка з поляками в Оренбурзі: скільки людяності було в тій дружбі! Відмінність у віруваннях не стала їй перепоною. Історичні чвари відкинуто. Єдиний Бог – Бог братерства витав над ними.»

07.02.94
«Як жаль, що Донцов був закритим для України. Як послідовно він звеличує Шевченка й Лесю…»

22.05.94
«Шевченко – це той, хто живе в кожному з нас. Поезія його розлита в наших краєвидах, бачимо поета на всіх обріях нашої історії, в ньому наша мова прекрасна, він – як сама душа нашого народу, відкрита до всіх людей.»

09.03.95
«Тарасів день. 181 рік виповнюється від того дня, коли він з’явився на світ. Сама доля подарувала його Україні. Чотирнадцять перших літ вистачило йому для того, щоб зарядитись, наснажитися духом України на все життя. Дід його був ще вільним, батько – вже кріпаком, ось звідки в поета такий жагучий порив до свободи!.. Шевченко для України – вічний орієнтир!»

13.05.95
«Президент Ради Європи іспанець Мартінес відвідав Канів, побував на Чернечій горі, поклав квіти на могилу Кобзаря, оглянув музей.
– Я пересвідчився, – сказав схвильовано, – що перебуваю у великій країні. У Каневі я відкрив для себе прекрасну душу України.
Отак діє Тарас на людей! Він, як ніхто, діє й сьогодні, будує нашу Незалежність.»


* 1. Гончар О.Т. Щоденники: У 3-х томах: Т. 2 (1968-1983) / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В.Д.Гончар., [Худож. оформ. М.С.Пшінки]. – К.: Веселка, 2003. – 607 с., іл. 2. Гончар О.Т. Щоденники: У 3-х томах: Т. 3 (1984-1995) / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В.Д.Гончар., [Худож. оформ. М.С.Пшінки]. – К.: Веселка, 2004. – 606 с., іл.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар