Джерелознавча проблематика життя і творчості Юрія Сліпка

Олексій НЕЖИВИЙ,

доктор філологічних наук, професор

Історія літературно-мистецького життя багата письменницькими іменами, справжніми талантами тих літераторів, які увійшли в історію української літератури ХХ століття своїм самобутнім рядком. Інколи траплялося, що із незалежних від автора причин його поява в літературі зазвучала на повний голос із запізненням аж на три десятиліття. Звісно, як на одне людське життя – це забагато, однак повернення особистості митця до активної літературної діяльності теж свідчить про її неординарність. До таких належить і письменник Юрій Васильович Сліпко.
Його життєвий і творчий час припав на трагічні роки тоталітаризму, але він зміг вистояти, зберегти творче обличчя і засвідчити свій літературний шлях двома поетичними збірками “Пролог до пісні” (1966 р.), “Зелена фантазія” (1968 р.). Третя книга “На люднім вічі” вийшла вже після смерті Ю.Сліпка в 1971 році.

Літературна критика не залишала поза увагою творчість письменника, однак вивчення його доробку зводилося до рецензій на окремі книги, авторами яких стали: Іван Савич, Йосип Курлат, Іван Трійняк, Л.Мілютіна, О.Науменко. Передмову до книги написав Микита Чернявський, потім з’явилися портретно-оглядові  статті Івана Савича в газеті “Літературна Україна” та Івана Білогуба в книжці “Літературно-краєзнавча Луганщина”. Літературознавець з Полтави Петро Ротач опублікував його автобіографічний лист та короткий нарис. Наше завдання окреслити джерелознавчу проблематику життя й творчості митця.

Недомовок та запитань у творчій біографії письменника Юрія Сліпка було немало. Чого б, скажіть, у першій поетичній збірці “Пролог до пісні” (“Донбас”, 1966) вміщено вірші, датовані ще 1930 роком? Не давала чіткої відповіді й коротка біографічна довідка: “Його перші вірші з’явились ще на початку 30-х років. Потім постала довга й вимушена перерва…” [32, 4].

А ще у першому вірші ліричний герой чомусь зізнавався:

І хоч піввіку вже прожив,

Зазнав безхліб’я, бачив грати –

В труну ще серця не ложив,

Не боронив йому співати [32, 5].

Окрім епізодичних згадок в обласній періодиці, довідкових статей: в збірці бібліографічних матеріалів про життя і творчість письменників Луганщини “Літературна Луганщина” та біобібліографічному словнику-довіднику “Письменники Луганщини” (“Шлях”, 2000), більше про Юрія Сліпка за останні десять років нічого не говорилося.
Народився Юрій Васильович Сліпко в с. Бреусівка  Козельщинського району на Полтавщині 26 травня 1912 року в родині хліборобів. Там у 1928 році закінчив семирічку, а в 1930 році – учительські курси у Кобеляках.

“Учителі мої і всі односельці вважали мене незвичайним хлопцем, помічали в мені поетичні й художні здібності, бо я, заледве ставши школярем, уже пробував віршувати і пристойно малював. У дитинстві я мріяв стати художником, а в юначі літа перемогла поезія” [16, 231 - 232].

Із вересня 1930 року Ю.Сліпко працює вчителем початкових класів у семирічній школі с. Бреусівки, а з вересня 1931 року він – секретар редакції районної газети Козельщинського району “Розгорнутим фронтом”.

Випадково доля звела його із відповідальним працівником дніпропетровської обласної газети “Зоря”, де й почав працювати завідуючим сектором шкіл з травня 1932 року.

А незадовго до цього, 1930 року, коли Юрію йшов дев’ятнадцятий рік, він подався до Харкова, щоб показати свої поезії землякові – Леоніду Первомайському. Письменник Іван Савич згодом писав: “Уже після першого вірша той пожвавішав, в очах зблиснула радість, яку людям приносить приємна зустріч. Вислухав, міцно потиснув Юркові руку:

- Більше про молодь, про комсомол, про героїзм, пробуй баладу, не допускай дієслівних рим: вживаючи епітет, метафору, подумай – чи не вичитав це в інших поетів… А оскільки у тебе проглядається тяжіння до точного класичного вірша, то сходи ще до Володимира Сосюри.

Сосюра, схрестивши на грудях руки, слухав уважно, і його карі очі світилися почуттям доброзичливості: “Гарно”.

Починаючи з 1932 року, вірші Юрія Сліпка найчастіше друкуються на сторінках літературно-художнього та громадсько-політичного журналу “Зоря”, який видавався в місті Дніпропетровську. Більшість із них тематично близькі до так званої соціально-виробничої поезії.

Однак, незважаючи на вузькість тематики, поет майстерно будує образи, урізноманітнює ритмомелодику. Невипадково один із його віршів “Марш” ще в 1930 році друкується на сторінках журналу “Нова генерація”, який видавав у місті Харкові поет Михайло Семенко. Також його поетичні твори з’являються на сторінках журналів “Робсількор”, “Нові шляхи”, “Молодняк”, “Червоний шлях”.

Для видавництва “Український робітник” він підготував першу збірку “Радість”, яка мала побачити світ у 1935 році. “Але вийти в світ моя книжечка (“Радість”) не встигла, – написав письменник у листі до П.Ротача, –на початку 1935 року і мене, і її було заарештовано…

Десять літ можна викреслити з моєї біографії. Їх ніби й не було. А з літературної біографії можна викреслити ще кілька років, бо ж після всього пережитого мені довелося навіть елементарну грамоту опановувати знову.

У 1947 році я повернувся на Україну і опинився майже на початковому старті. Але на цей раз було мені трудніше, ніж у юначі роки: я розгубив барви рідної мови, серце поржавіло від муштри та зневаги, я не мав права навіть жити під полтавським небом. Прийняв мене без остороги лише Донбас. Тут я і взявся знову за перо”.

Головною провиною молодого журналіста було те, що він, працюючи в обласній газеті, вів щоденник, де записував усе, що бачив у десятках вимерлих від голодомору сіл на Дніпропетровщині та Полтавщині.

Треба сказати, що навіть перебуваючи на каторзі, Ю.Сліпко все ж таки звертався до літературної творчості, про що може свідчити вірш “Материн прокльон” із першої збірки “Пролог до пісні”, який датовано 1943 роком. Поет-патріот не міг не висловити своєї зневаги до німецьких фашистів та відтворити символічне прощання матері з донькою, яка йде на бій з ворогом.

Після звільнення з ув’язнення з 1945 року Ю.Сліпко продовжує працювати на гірничо-рудному підприємстві Магаданської області, тобто там, де й відбував несправедливе покарання. І тільки в 1947 році він знову в Україні. Спочатку каменелом у макіївській конторі “Сталіножитлобуд” (від тодішньої назви міста Донецька), а з 26 жовтня 1948 року до 30 червня 1962 року – прохідник, кріпильник та бригадир на шахті № 6 – 7 – 16 тресту “Кіровськвугілля” (місто Кіровськ Луганської області).

Після тривалої та вимушеної перерви в літературній творчості поетичні твори почав друкувати аж у кінці 50-х років. Особливо активно Ю.Сліпко друкується з початку 60-х років, і тут треба згадати про ті зміни в суспільно-політичному та культурному житті країни, тобто засудження культу особи Сталіна та його наслідків й проголошення офіційного партійно-державного курсу на демократичні перетворення.

Його твори друкуються в журналах “Вітчизна”, “Донбас”, газетах “Літературна Україна”, “Кадиевский рабочий”. Професійний рівень його поезій зацікавив письменників Тараса Рибаса та Микиту Чернявського, які й рекомендували підготувати рукопис першої збірки, що вийшла у видавництві “Донбас” 1966 року й дістала позитивні оцінки в обласній та республіканській пресі.

На першу книгу Юрія Сліпка листом відгукнувся голова Спілки письменників України Олесь Гончар: “Шановний товаришу Сліпко! Дякую Вам за книжечку і вітаю Вас з її виходом. В поезії Вашій приваблює і щирість почуття, і світлий настрій, і музикальність слова.

До Спілки Комісія приймає, як правило, після другої книжки – є така статутна вимога. Та хай Вас це не смутить. Мені здається, Ви в добрій творчій формі і буде у Вас ще і друга, і третя…

Я щиро бажаю Вам творчих радостей, нових творчих набутків. З привітом Олесь Гончар. 4. 04.66” [12].

У листі-відповіді Юрій Сліпко розповів своєму землякові – видатному українському письменникові й голові Спілки письменників України про своє трагічне життя, про ті причини, які зумовили такий пізній вихід першої книги. Тоді ж він звернувся до Луганського обласного відділення Спілки письменників України із заявою: “Прошу зважити на те, що я вже понад 35 літ публікую в періодиці свої поезії, а на початку 1966 року підсумував свій творчий доробок виданням книжки “Пролог до пісні” – прийняти мене до Спілки письменників України. Цим ви остаточно звільните мене від гірких споминів про жорстоку покару мені, котра, знищивши чималий мій творчий набуток юначих літ, а ще більше задумів, позбавила мене можливості видати кілька перших книжок, які передували б оцій” [12].

Далі, віддаючи данину часу та знівеченим рокам юності, він обіцяє “беззастережно коритися Статутові Спілки і всі свої сили та здібності віддати збагаченню української радянської літератури, користуючись єдино прийнятним для неї творчим методом – методом соціалістичного реалізму” [12].

Рекомендували вже немолодого літератора до Спілки письменників його земляк з Полтавщини Олександр Юренко та Іван Савич, який теж у 40-50-ті роки зазнав свавілля тоталітарного режиму. Зважаючи на те, що в цих рекомендаціях вперше висловлено справедливу оцінку його творчого доробку, наводимо їх у дослідженні. Так Олександр Юренко зазначив: “…добре знаю Юрія Васильовича Сліпка ще з юнацьких років, коли ми разом працювали в Козельщинській районній газеті “Розгорнутим фронтом” на Полтавщині, знаю як великого літературного трудолюба, скромного і вдумливого поета.

Його книжка поезій “Пролог до пісні” – це справді гарячі й трепетні думи про славний шахтарський край і його людей, з якими він пліч-о-пліч працював, добуваючи чорне золото для Батьківщини.

“Пролог до пісні” засвідчує високу поетичну культуру, високу працездатність, високу ідейність. Як поет, Юрій Сліпко сповнений творчих сил і готовий словом своїм щирим, серцем своїм вірним послужити українській радянській літературі” [12].

Особливо переймався долею Юрія Сліпка письменник із міста Старобільська Іван Савич. Адже, його перша книга теж мала вийти ще у 1941 році, а побачила світ із запізненням майже на два десятиліття, тобто в 1957 році. До того ж Іван Савич досить добре розумів характер Юрія Васильовича, якого тривалий час гнітили сумніви про доцільність повернення до літературної праці, тому й з великим людським бажанням сприяти творчості побратима він пише в рекомендації: “Хоча через обставини життя Юрій Сліпко поки що автор лише однієї поетичної книжки, але для професійного рівень його поезій високий. Та головне в тому, що за своїм світоглядом, колом життєвих інтересів, цілеспрямованістю поезія Юрія Сліпка… присвячена насамперед возвеличенню радянської людини, пройнята високими почуттями гуманізму.

Мислить, як поет, Ю.Сліпко образно, передає свої почуття схвильовано. Що ж до кількості книг, то вважаю, що поезія ніколи не вимірюється кількістю, навпаки: кількість часом шкодить поетові” [12].

Після прийому до Спілки письменників України Юрій Сліпко почав працювати ще активніше, що й засвідчила його друга книга “Зелена фантазія”. Він устиг підготувати й рукопис третьої книги (зберігається в Державному архіві Луганської області). Але 5 жовтня 1969 року його не стало і третя збірка під назвою “На люднім вічі” вийшла друком уже в 1971 році, упорядником якої став письменник Микита Чернявський, який у передмові зазначив: “Поет вірив у перемогу Добра в людськім серці, і та віра надавала йому снаги й натхнення, вела його на справжні стежки поезії” [29, 6].

Перші поетичні твори Юрія Сліпка прийшли до читача ще за його вісімнадцятиліття, тобто 1930 року, коли він працював учителем у рідному селі Бреусівці на Полтавщині. Навіть у першій поетичній збірці “Пролог до пісні” один з віршів “Тебе, чорнявко таємнича…” датовано 1920 роком. У цьому творі образ ліричного героя асоціюється із самим автором, якого полонило перше романтичне кохання:

Тебе, чорнявко таємнича,

Весною, влітку і в сльоту

Я на світанні в сон закличу

І в перші вірші уплету .

Особливим ліризмом та ніжністю наповнені заключні рядки:

Мені в цей час того доволі,

Що я в сліди твої ступав [31, 20].

Вірш “Вечірня пастель” (1932 р.) складається всього з восьми рядків:

Через проспекти заліхтарені

І парк зоринами рясний

Серця недолею не карані

Спішать на учту до весни.

В ілюміновані алеї

Прозоро музика тече.

Усе б життя дружити з нею

І перейти плече в плече! [31, 27].

Ця поезія надзвичайно характерна для творчої манери Юрія Сліпка, коли авторські роздуми розпочинаються з короткого пейзажного малюнка, який органічно переходить у наступний художній образ (як правило, він домінує в поетичному тексті) і завершується глибокими міркуваннями ліричного героя. Вони нерідко тяжіють до філософських роздумів про найважливіші духовні цінності людського життя: відчуття та захоплення прекрасним, гармонія людини з природою, романтичне кохання, любов до рідного краю, поклик до творчої праці, захоплення сьогоденням, самовідданість, працьовитість тощо.

Прекрасним монологом нерозділеного кохання звучить вірш “Не спіши огудити…” (1934 р.). Звісно, що молодий поет намагався відчувати все нове, авангардне в українській поезії кінця 20-х – початку 30-х років ХХ століття, коли опоетизовувались значні суспільні перетворення в житті країни. Наприклад, співзвучний вірш “Марш” (1930 р.):

Індустріалізація,

колективізація,

як удари

молотка, -

слова.

Будуймо ж,

Швидко

Вперед крокуймо!

Раз –

два.

Раз –

два [27, 7].

Поетичний образ має збірний характер. При цьому особлива увага надається антитезі, як, наприклад:  „Росте країна – куркульство гине”, а численні дієслівні форми наказового способу “будуймо”, “крокуймо”, які повторюються, надають поезії справді динамічного характеру. Ритмомелодика цього поетичного твору теж відповідає як назві, так і головній думці – ідеї: відтворенню стрімкості життя, де нівелюється особистість, а на перше місце виходять соціальні та виробничі процеси, які нехтують законами природної, справжньої краси.

Подібні мотиви спостерігаємо також у вірші “Тракторист Яків” (1932 р.), де головний герой тільки й мріє про те, як скосити найбільше гектарів колгоспного жита:

…Ех, та й робили ж!

Ех, і косили ж!

Вітер свистів

Повз вуха.

Співали мотори,

Гуділи мотори,

Ніби вітрів завірюха.

Втоми не чути:

Втоми нема [35, 58].

Його портретна характеристика підпорядкована головному – зображенню виробничого процесу в сільському господарстві та прагнення бути першим у змаганні:

…М’язи, як криця,

Очі – жага,

Обличчя –

Квітне маком.

Завжди попереду,

Коли змагається

Такий тракторист Яків [35, 58].

Тематично близьким до лірики соціального забарвлення є поетичний цикл “Тріумф міста”. Однак за жанровими ознаками він тяжіє до ліро-епіки, адже тут наявна сюжетна лінія, осмислюється значний історичний період від громадянської війни до початку 30-х років. За цей час місто змінилося ще й тому, що кращим стало життя людей:

- Подивись, як живу! А, признатись, ніколи не мріяв,

Що от я – сталевар – аж на третій поверх заберусь,

Що Олеся моя, водограями звуків зогріє

Мені серце, що Гриць командиром буде індустрії,

Що колись закипить моє місто в такому от русі! –

Так Семен говорив. Мандрівник же притишено слухав.

І у нього в очах пробігали, як тінь, промінці

Різнобарвних думок: про огненних боїв завірюхи

І про радість оцю, і про дні незабутні оці [36, 18].

Викликають захоплення виражальні засоби опису міського парку, слухання музики, навіть її певний дисонанс із ранковими гудками, які теж свідчать про соціальну домінанту:

Геніальний Шопен, у серпанок сумний одягнувшись,

Заспівав серенаду… З гучномовця Бетховен співа…

Поспішають усі сполоснути у кисневі “душу”,

Бо уранці гудки стоголосо накажуть:

- Вставай! [36, 16 - 17].

У 30-ті роки для Ю.Сліпка також близькою була патріотична тематика. Її публіцистичність теж зумовлена ідеологічними умовами тих часів. Але, навіть поетичні рядки, що врешті-решт завершувались широко вживаними ідеологемами про загрозу ворожої навали, містили значний поетичний потенціал образотворчих та виражальних засобів, як, наприклад, у віршах “На кордоні”, “Сполох”:

Зненацька

      постріл…

Й одразу за ним

сурма бризнула

мідним акордом…

Замахали,

мов крилами

ковдри…

Швидко мчались

у безвість хвилини…

Метушились бійці, одягаючись –

там

       надворі –

             в темноті –

                    ворог… [34, 33].

Урбаністичні мотиви істотно переважають у поетичних творах Юрія Сліпка періоду 30-х років. Сільський юнак, який тільки недавно приїхав до міста Дніпропетровська, постійно захоплюється ним, відчуває його неповторність, соціальні зміни, але разом із тим, можливо неусвідомлено, автор розуміє згубну роль міста в деформації особистості, підпорядкування її бажань, інтересів, навіть почуттів спільній меті, що у вірші “День” експресивно виражається спонукальною мовною формою “Ну!”:

Я люблю оцей день, що крокує по чистому бруку

Мого міста й полоще бетон, і асфальт, і серця;

Я люблю оцей день, що у кожну віконицю стука

І галопом летить по гладеньких гранітних торцях;

Я люблю оцей день, що обтерши зірки із блакиті,

Позмітавши із лиць щонайменшенькі залишки сну,

Заряджає серця, першокласною кров’ю налиті,

І наказує так (і наказує кожному):

 - Ну! [22, 28].

Але і в місті ліричний герой Юрія Сліпка залишається невиправним романтиком, ніжним і тремтливим юнаком та ще й з “Книгою пісень” українського письменника і мислителя Григорія Сковороди:

А може я й ніжний?

Вона ж говорила,

         що я – як весна;

Вона ж говорила,

Що юності крила

У мене широкі;

         що я, мов у снах

Так тепло шепчу їй

Про клени і туї,

І “Книгу пісень”

         нерозлучно ношу;

І ніжно, як літо,

Як яблуні квіти

Листи, через день,

          їй додому пишу [22, 29].

Якщо зважити, що цей вірш написано у 1934 році, тепер можна тільки захоплюватись духовно багатим поетичним світом Юрія Сліпка, який, на жаль, потім зазнав насильства і був віроломно деформований тоталітарною дійсністю, однак не знищений. Навіть у табірній неволі не міг не висловити патріотичні почуття, в яких туга й біль за рідним краєм та віра в перемогу над ворогом – німецьким фашизмом, що звучить у віршах “Материн прокльон” (1943 р.) та “Музичний гомін піль…” (1947).

Поет подумки з тими, хто захищав рідну землю, хто став визволителем і улюбленим героєм для багатьох народів. Можливо, з почуттями радянських бійців поєдналися й поетові думки, адже більше десяти років він не бачив рідної землі:

Зазирала закохано в очі

Чорнобривка вродлива мені.

А сказав я рішуче:

                    “Не хочу!”

Прямо в очі вабливо сумні.

І додав:

              “Україну далеку

Я не годен забути ніде!”

І пішов у розстріляну спеку,

Засмутивши те личко бліде… [31, 51].

Епітет “розстріляна спека” можна пояснити не тільки як відгомін недавніх жорстоких боїв, але й ту постійну загрозу, яка чатує на чужині. Поезія “Північна балада”, що створювалася впродовж тривалого часу (1947 – 1963 рр.) має чітко виражену автобіографічну основу.  Літературознавець Іван Білогуб писав: “Вірші Юрія Сліпка своєрідні, як і його доля. Вони у великій мірі продиктовані нерадісними обставинами особистого і народного життя, спогадами і роздумами про них. Це почуття й переживання поета про пережите, бачене. Те безрадісне минуле за колючим дротом тяжіє над поетом. І коли ми вели з ним розмови про нові вірші, він з болем мовив про свої почуття, про зганьблену тоталітарною державою його молодість, пограбовану любов, у зародку вбите слово” [3, 26].

У Магаданській області Юрій Сліпко провів десять довгих і тяжких років ув’язнення, але у його поетичних рядках відображено глибинні почуття, які викликала зустріч із найріднішим – українською піснею. Її заспівала “маленька дівчина проста”. Тоді поет зрозумів, що в неволі зміг зберегти найдорожче – свій духовний світ, в основі якого -  народний гуманізм:

Я забув покару долі

Та недохліб’я десять літ,

І за свої пекельні болі

Не звинуватив цілий світ [31, 54].

Тому й стали ці відчуття складником його життєвої і творчої долі назавжди:

І хоч понині невідомі

Ні ймення дівчини, ні вік –

Вона, мов рідна, в мене в домі,

І буде рідною повік [31, 54].

Хоча під впливом ідеологічного засилля рання творчість Юрія Сліпка була позначена деякою художньою вторинністю, стилістичними недоглядами, деякими недоречностями, коли при соціальній значущості теми і відповідному пафосі знижувалася художньо-естетична вартість поезії, однак громадський темперамент митця нерідко поєднувався із філософською заглибленістю, із прагненням збагнути сутність суспільних явищ, морально-етичними та естетичними засадами гармонійних взаємин людини і природи аж до заперечення самої антигуманної сутності будь-якого насильства та тоталітаризму.

Кінець 40-х та 50-ті роки були далеко не найкращим періодом у розвитку української поезії. Літературні твори відображали парадно-помпезний фасад зовнішнього благополуччя та удаваної безхмарності, які декларувалися методом соціалістичного реалізму, що був побудований виключно на одній ідеології.

Однак після демократичних змін у суспільстві, які особливо стали помітними в кінці 50-х років, поступово розгортається громадське й культурне життя.

Письменники найстаршого покоління теж висловлюють прагнення до справжності в мистецтві своїми новими творами, як, наприклад, Максим Рильський у збірках “Голосіївська осінь” (1959 р.), “Таємниця осіннього листя” (1963 р.), Павло Тичина у “Срібної ночі” (1964 р.), Андрій Малишко у “Полудні віку” (1960 р.), “Дорозі під яворами” (1963 р.).

Тоді ж все гучніше лунає голос письменників, духовний світ яких був здеформований найбільше, бо вони багато років перебували в ув’язненні, були зневірені в будь-якій перспективі своєї майбутньої творчості, як і самого життя. Також треба брати до уваги той факт, що будь-яких зв’язків з Україною, а особливо з літературним процесом, вони теж не мали. Нелегко повернутися до літературного життя було тим, хто в 30-ті роки так і не встиг видати першої збірки, а мав тільки поодинокі публікації в періодиці. Як відомо, після багатолітнього ув’язнення, повернувся до творчого життя сатирик Остап Вишня, поет Василь Мисик, гуморист Олександр Ковінька, літературознавці Петро Колесник та Євген Шабліовський. Але усі вони були авторами багатьох книг ще до арешту, а Юрій Сліпко не встиг видати навіть першої книги. До того ж він був заарештований, коли йому виповнилося тільки двадцять три роки. Тому  його повернення до літературної праці  було дуже важким, особливо з точки зору психології творчості, бо літературні ровесники (наприклад, Андрій Малишко) за ці роки стали відомими письменниками, авторами багатьох книг.

У своїй першій книзі Юрій Сліпко хронологічно окреслює кожний поетичний твір, а їх часовий діапазон сягає аж тридцяти п’яти років. Але ж це не вибране, а тільки перша книга автора, яка засвідчила по-своєму унікальний випадок в історії української літератури ХХ століття. Навіть у письменника з міста Старобільська Івана Савича, що теж відбував несправедливе покарання (1948 – 1956 рр.), перша книга “З вічних джерел” побачила світ у 1957 році. До того ж у ній вміщено чимало поезій 50-х років.

Першу книгу свого побратима по творчій долі Іван Савич оцінив так схвально і захоплено в газетній рецензії “Пролог високого звучання”, зазначивши, що це справжня поезія, а рецензована книга – тільки початок, тільки пролог до нових творчих дерзань: “І щиро віриш цьому, адже поет любить наше життя, впевнено дивиться в майбутнє” [17].

Письменник з міста Сєвєродонецька Йосип Курлат теж звертає увагу читачів на нелегкий життєвий і творчий шлях Юрія Сліпка, пафосно зазначаючи: “Пісня повернулася до людей. Її крила не зламала біда – навпаки, вони більш зміцніли для високих польотів” [5].

Не залишилася осторонь поетичного дебюту і газета “Літературна Україна”, де Іван Трійняк зазначав: “Силою, що не дає зів’янути поетовому серцю, людському серцю, був і є рідний край. Багато поезій вплів митець у вінок Батьківщині, оспівуючи її героїчні традиції, славне сучасне… Край рідний живить духовними соками, знімає втому, додає “жаги і снаги”, надихає на працю, заспокоює й кличе” [39].

Про рідний край, маючи на увазі Полтавщину, писав і сам Юрій Сліпко в листі до Петра Ротача, підтверджуючи поетичними уривками: “У 1947 році, після багаторічної вимушеної перерви, написав я вірш “Ранок”, де між іншим:

Задивились у Ворсклу гінкі явори,

А лоза ще дрімає, укутана в тіні…

Пізніше, у 1961 році, Полтавщина “поселилася” в іншому вірші:

Серце знову химерить –

Сміється і мліє неначе.

Воно стрілося з давнім,

Ступило в полтавські степи,

Де над нивами день

Розливає олію гарячу,

Вітровіння гарцюють,

Мандруючи вбрід без тропи…

І в поезії, початій зовсім недавно і ще не докінченій, теж звучить полтавський мотив:

І як пшениця доспіває,

І як сталяться лемеші –

Моя Полтавщина співає

Високозвучно, від душі…

І в іншому вірші, зовсім на донецьку тему, прослизає “полтавська рисочка”:

Я ще не відав, як їх звати,

Яка земля хлоп’я родила, -

Степи таврійські, чи Карпати,

Чи Полтавщина серцю мила…

Отже, “полтавської рисочки” у мене не бракує. І не бракуватиме. Я навіть мрію доживати віку на Полтавщині, або ж і в самій Полтаві” [15, 232].

А у кіровській міській газеті “Рабочеє слово” Л.Мілютіна справедливо наголошувала, що рідним краєм для Юрія Сліпка вже вісімнадцять років також є Луганщина: “Людям Донбасу, їх праці і життю присвятив він кращі свої вірші: “Гуцул у Донбасі”, “Скарб”, “Катруся”, “Епічний триптих”. Немає в рішучих рядках ефективних красивостей, немає надуманості, є сувора правда життя. Донецький степ зустрічає хлопців-гуцулів не музикою й квітами, а луною паровозних гудків, салютом спаленої сталеварами ночі. “По тисячі доріг ішли у шахтарі…”. Поет вдячний шахтарям-побратимам, які напували його із своїх фляг, не давали всохнути джерелу поезії від утоми і спраги. Тема праці взагалі і шахтарської в тому числі – одна з основних тем…” [9].

Аналізуючи поетику ліричних творів Юрія Сліпка, дотримуємося тих засад, що розмежування лірики на громадянську, пейзажну, інтимну, філософську досить умовне, адже насправді всі ці групи інтимізовані. До того ж, ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, однак між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, виражений у тексті віршованих творів.

Об’єкти художнього зображення також близькі до ключових образів, які на думку літературознавця Е.Соловей у творчості  поета є своєрідними “концептами” буття і  реконструкція світорозуміння такого поета на основі цих образів матиме високу міру достовірності [38, 300].

Серед ключових образів, окрім сфери природи, можуть виділятися також ключові образи із сфери інтимних почуттів, відчуття рідного краю, а також у художньому відтворенні праці.

У поетичному творі “Слово про комбайн” справді переважає художнє відтворення процесу праці, тобто дії одного з основних знарядь праці шахтаря – вуглевидобувного комбайна. Юрій Сліпко, який сам багато років віддав шахтарській праці, зміг віднайти високохудожні, хоча не завжди реалістичні, а ідеалізовані,  образотворчі засоби.

Поет постійно наголошує, що шахтарська праця нелегка, але ж в ній теж є своя краса, як і в образах рідного Донбасу. Тому шахтарі так люблять прикрашати землю, саджати дерева, вирощувати сади:

Та в шахтарів і яблуні в пошані,

І виноград виткий без перепон

Плете вінки із пролистів і грон

То по дворах, то просто на паркані.

А матері, та доні, та дружини

Коло домів злеліяли жоржини,

І від бузку аж весело стає.

Уже й естет столичний не закине,

Що невродливе, сіре, негостинне

Оце шахтарське селище моє [29, 7].

У просторових вимірах рідний край для ліричного героя Юрія Сліпка є, насамперед, Полтавщина, де він народився і зростав до двадцятилітнього віку, і разом із тим – Луганщина, бо тут пройшли двадцять років його повноцінного і повнокровного життя після повернення із ув’язнення. Але поетичний образ значно виходить за межі конкретних географічних орієнтирів, бо він не має чітких часово-просторових меж. Разом із тим для ліричного героя розуміння поняття “рідний край” асоціюється з рідною землею, з Україною, історичним минулим її народу. Наперекір тодішнім ідеологічним догмам Юрій Сліпко намагався художньо осмислити все краще й найбільш істотне з історичного досвіду народу, його волелюбність, героїзм, несхитність у боротьбі й, водночас, працьовитість, ніжність, милосердя у стосунках з рідними людьми, любов до прекрасного.

У вірші “Музичний диптих” опоетизовано давній народний музичний інструмент – бандуру, бо пісня теж є складником національного характеру та світовідчуття для всіх українців:

Немарно ж – ні! – сліпі Бояни

Із українських міст і піль –

І галичани, і кияни –

Ділили з нею тугу й біль [24, 30].

Не випадково тут акцентується увага на етнічній та історичній єдності українців з Галичини, і з Наддніпрянщини та відбиття історичного досвіду в авторській самосвідомості:

І я ті звуки сивоброві

Збирав до серця день при дні,

І запрозоривсь від любові,

Яка скраша й мої пісні [24, 30].

Споріднені мотиви знаходимо й у вірші “Довголіття”, де теж возвеличується народна поезія та її значення в духовному житті, в збереженні ідентичності нації:

І хоч віки стирали дати,

Забули авторів балад –

З них гомонять вкраїнські Данте

Словами вічними, без вад.

І їх краса не полиняла,

І не померкла їхня суть,

Бо люди їх охороняли,

У вічність думи їх несуть [24, 35].

Отже, невеличкий ліричний вірш утверджує концептуально вагомий зміст, що надає поезії філософського спрямування.

В українській поезії тема природи -- одна з найпопулярніших і найбільш розроблених. У творчій палітрі Юрія Сліпка вона, безперечно, посідає вагоме місце. А друга поетична збірка невипадково названа “Зелена фантазія”.

Пейзажна поезія завжди намагається відобразити ті взаємини між людиною і природою, які складаються в процесі удосконалення самої людини, формування її світогляду.

Природа для поезії – джерело так званих вічних тем та мотивів, які щоразу відкриваються своєю гостротою та актуальністю. Юрій Сліпко по-своєму підходить до проблем сучасної лірики, бо спілкується з природою по-своєму, не опосередковано, не споглядаючи її збоку, вона присутня в ньому як внутрішнє наповнення душі:

Я тут гість і не гість –

Мимоволі ж бо все помічаю:

Що засохлі грунти

Зачекались вологи-дощу…

А як вийду у степ –

Ніби юність щоразу стрічаю,

Ніби сиві літа

У криниці живій полощу [29, 69].

На думку літературознавця Елеонори Соловей, для української філософської лірики особливо характерні ключові образи із сфери природи. Одним із таких образів, одночасно універсальних і конкретних, індивідуально-авторських і загальних, є образ саду. Сад – це найдосконаліше із обжитої і олюдненої частини світу. “Стосовно української філософської лірики образ саду може бути виразним підтвердженням системного характеру не лише творчості філософського поета, а й цілої національної філософсько-поетичної традиції (за всієї співвідносності з традицією світовою, в яку перша входить на основі системних зв’язків іншого, наступного порядку)” [38, 305], - зазначає дослідниця.

Очевидно, що “сад” як слово і як поняття належить до тих, котрі з часом накопичують у собі змістовий та поетичний потенціал. І найкращим підтвердженням є “Сад божественних пісень” Григорія Сковороди, “Садок вишневий коло хати” Тараса Шевченка, образ саду в поезії Володимира Свідзинського, сад Максима Рильського та Леоніда Первомайського аж до “Вікна у сад” Ірини Жиленко.

Виразно звучить образ саду і в поезії Юрія Сліпка. Як правило там відбуваються найпрекрасніші дійства на землі, бо сад виступає як оборонець ніжності, любові:

Де конвалії в саду і спориші,

Там, де тиша і немає ні душі,

Неспокійна і чутлива, мов струна,

У замрію чорнобривка порина.

Чорнобривці тій у сукенці новій

Гладить плечі свіжий вітер-легковій,

А здається, ніби юний чорнобрив

Непрочитаною казкою укрив… [29, 44].

Образ саду є ключовим і в диптиху “Тріумф міста”, який за місткістю і силою художнього відображення, музично-пісенною ритмомелодикою, одухотвореними образами природи і людської душі виступає як символ самого життя:

А в старезнім саду

Сяйнолиста шепталася зелень,

Хлюпотіла блакить

Між наметами верб і беріз,

Визирали квітки

З кольористих щасливих поселень,

Де пахучий бузок

Повноліття своє переніс,

…І смеркання прийшло,

Розкропивши над зелами роси

І краплистий , мов дощ,

Чарівний весняний зорепад.

Рокотали бандури –

Єднали з легендами душі,

Щебетали скрипки

Велемовні, жагучі слова [29, 92].

Отже, образ саду в Юрія Сліпка зазнає помітного розвитку щодо поетичного змістового потенціалу, і водночас виражає свій традиційний характер (вічність прекрасного), бо, на думку М.Бахтіна: “Життя слова – в переході з вуст до вуст, з одного контексту в інший контекст, від одного соціального колективу до іншого, від одного покоління до іншого покоління. При цьому слово не забуває свого шляху і не може до кінця звільнитися від влади тих конкретних контекстів, у які воно входило” [2, 346].

Ліричний герой усвідомлює себе у житті, пізнає свої духовні джерела, ототожнює людське життя з живими процесами природи. Модель людського життя і модель буття природи існують не відокремлено одна від одної, а творять між собою гармонію:

Побреду через трави

Й куделі бузкового диму

В пелюсткову завію,

По котрій з зими голоднів:

Може, пісню оздоблю

В зелені мелодії й рими

Та пущу у плавбу

На глибинні фарватери днів [29, 49].

Пейзаж завжди несе в собі не тільки якусь національну атрибутику чи просто місцевий колорит, він виражає психологію національного мислення, національний світогляд. Ця чиста й велична любов до рідних місць, до куточка землі, де виростав, відкриваючи для себе народну душу, красу слова, джерела пісні, історію свого краю, породжує таку ж світлу і високу любов до місць, які стають предметом поетизації:

Ми забрели у ніч, цвяховану зірками,

Де сонну оболонь воложила роса.

І верби та лоза ступали поруч з нами,

І лагідна Лугань тужила за човнами,

І блідий молодик до круч перевисав [29, 70].

У Юрія Сліпка майже немає пейзажу поза людиною. Він для поета – людські почуття, пізнання таємниць світу, образний вияв філософських концепцій. Природа виступає не тільки як істинність естетична, а як віра в людину, що живе в світі природи, тобто краси, і сама стає красивою у своїх діяннях:

Суховії шарпають стеблину,

На суцвіття липне кушпела,

А вона змагається – не гине,

Та тендітна квіточка мала.

Гасить спрагу голодно росою,

Як настане скрута на дощі,

Та вкрива завалище красою,

Де й тернові гинули кущі.

Так і слід чинити: у негоді,

На безхліб’ї, у лихій біді,

На руїнах хати, на безводді –

Не втрачати сили молоді [24, 33].

Філософія залежності природи від людини виявляє й соціальний аспект. Хто ж краще оборонить життя, аніж людина праці, яка щодня творить його своїм трудом? Хто б не була вона за фахом – поет, хлібороб чи інший представник найсвятішого братства трударів.

Про концептуально-світоглядне узагальнення свідчить і найхарактерніше для Юрія Сліпка поєднання конкретно-зримого, сьогоднішнього із першопочатковим та вічним.

Спілкування з природою викликає в ліричного героя діяльну силу. Він не тільки милується красою довкілля, але й намагається захистити її. Інколи подібне бажання надає ключовому поетичному образу людських рис, тоді річка має повне право на монолог, навіть висловлює нарікання поетам, які, “угорнувши в лірику ракети”, забули про найпрекрасніше й найпотрібніше на землі – водні артерії:

Я – відомо – Річка непомітна,

Не була могутньою повік,

А текла ж охайна і заквітна,

Як міжгірний студжений потік.

А тепер я болю не загою

За свою понищену красу,

За багно, приховане кугою,

Що його століття вже несу.

І за те, що пісня солов’їна

Наді мною майже не луна,

Що, змілівши – лозам по коліна, –

Вже не бавлю хвилею човна [29, 45 – 46].

Поет хоче,  щоб цей голос почули, а від такого бажання його поезія прагне до вічної гармонії в стосунках природи та людини.

Уже на початку свого творчого шляху Юрій Сліпко виявляє себе як тонкий проникливий лірик,  здатний показати ліричного героя як особистість у високому почуттєвому стані, де любов виступає гуманізуючою духовною силою далекою від егоїстичних пристрастей. Підтвердити вищесказане можуть вірші “Тебе, чорнявко темноока…” (1930 р.) та “Не спіши огудити” (1934 р.), які він умістив у першу збірку “Пролог до пісні”.

Інтимна лірика Юрія Сліпка возвеличує людину, а інтимні почуття підносять з глибин людської душі все найсвітліше, найчистіше. У вірші “Малюнок смутку” дізнаємося, що ліричний герой через незалежні від нього причини “з коханням знався небагато”, і тому його літа “не запахнуть квітами волошок”.

Подібні мінорні мотиви нерідко вплітаються в інтимні поезії і, як правило, викликані тривалою розлукою між люблячими серцями. Однак інтимні почування активізують духовні сили людини, навіть окрилюють її:

І ми з тобою стрілися потому,

І ти не скаржилась. І я узнав,

Що недаремно в гаї золотому

Тебе ото лебідонькою звав [29, 71].

На своєрідній антитезі антономічної пари побудовано інтимний вірш “Імпровізація”, вживання її максимально вмотивоване, бо в поетичному описові чи роздумові, який має висхідний розвиток, антономічні пари понять чи дії відповідають більш високому рівневі експресії. Експресивна напруга особливо виражається в першій строфі:

Не посмійся, коли мовчатиму

Після зливи жадливих слів,

Я мовчанням тобі кричатиму

Те, що мовити не посмів [29, 59].

Отже, антономічна пара “мовчатиму – кричатиму” підсилює суб’єктивність думки переживання і вивершується врешті-решт у ще одну антитезу “мовчатиму – стрічатиму”, яка надає почуттям ліричного героя неповторних індивідуальних рис:

Все одно я й тоді мовчатиму

Від такої тяжкої гри,

Все одно я тебе стрічатиму

В найстуденіші вечори [29, 59].

Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Розвиток художньої думки в інтимних віршах нерідко виявляє причинну залежність між людиною і світом, не обмежується почуттями однієї особи:

Нерозлучна зі мною

Та подруга вірна, хороша –

Мій найкращий набуток

За роки шукань і трудів.

І вже більшого блага

Я в долі своєї не прошу –

Аби лише з нею

Трудився, творив, молодів [29, 65].

У Юрія Сліпка серед ключових образів із сфери художньої творчості необхідно виділити такі: добро, віра, пісня, мова Кобзаря, любов, слово-зброя, пісня України, поезія-відрада. Окрім пісні (це поняття вживається найчастіше), також зустрічаються назви народно-поетичних жанрів, таких як балада, дума.

Поняття “пісня” виступає в кількох значеннях: як назва народно-поетичного жанру, як музичний твір, як символ національної духовної культури та рідної мови. Літературні твори в розумінні ліричного героя, що асоціюється з автором, теж часто названо піснями, а сам процес художньої творчості – співом.

Із фольклорною традицією також сполучені інші філософсько-поетичні символи: річка, зерно, ліс, земля. Отож, у колі ключових образів та символів досить виразно окреслюється тип духовності, співвідносний з поняттям національного характеру [38, 300].

Усе це дає підстави стверджувати, що художнє світобачення Юрія Сліпка формувалося на ґрунті українського фольклору, його слід розглядати як ознаку найвищого рівня виявлення національної культури.

Незважаючи на те, що 23-річним Юрій Сліпко був заарештований і будь-яких прямих духовних зв’язків з Україною не мав, але, хоча й опосередковано, він не втрачав приналежності до рідної культурної стихії. Вона продовжувала жити в його свідомості народно-поетичними символами і не дала згаснути вродженому літературному таланту:

Несамохіть рубав модрини,

Та не зневірився й тоді:

Пісенним вітром з України

Тупив жало своїй біді.

І я допевнився криваво,

Що самота мене не вб’є,

Поки співати маю право,

А в України пісня є [29, 17].

Із часом поетична творчість стає для Юрія Сліпка найбільш органічним виявом його національного характеру, що трансформується в образ літературного героя:

“…Ми ще наступимо на лжу,

В непам’ять кинемо обмову

І переступим ту межу,

Де заясніють душі знову”.

…А все те мовила мені

Моя поезія-відрада,

Бо їй бескеття льодяні –

Не неподолана завада [29, 15].

Звісно, що в період ув’язнення поет був ізольований від літературного процесу, однак рідна мова залишалася в його світовідчутті активним естетичним чинником. При цьому найважливішим є положення про теорію поетичного символу, яку глибоко розробив ще Микола Костомаров.

На відміну від образу (що може бути позанаціональним), символ виявляє свій зміст передовсім не через перенесене значення, а через встановлення національних, культурних та інших чинників, завдяки яким осмислюються його асоціативні зв’язки. Звідси -- символіка кожного народу, глибоконаціональна, зрозуміла лише в межах цього середовища і не може бути до кінця пізнана іншим народом.

При цьому зауважимо, що етносередовище на рідній землі може трансформуватися в мікро-середовище, тобто певною мірою сформовану національну самосвідомість окремого індивіда. Подібне спостерігаємо в художньому світовідчутті поета Юрія Сліпка, для якого духовним джерелом тривалий час було живе народне мовлення українців-каторжан з різних місцевостей України:

Говірки їхні теж ввійшли із ними в лави

І сплавилися там в високозвучний сплав.

А я добро оте барвисте і яскраве

До серця пригорнув і в голови поклав…

Тоді я забринів, неначе став багатим,

Чи крил собі набув, чи повернув літа.

То ж мова Кобзаря, ламаючи загати,

На віче всеземне орлино заліта! [29, 66].

Індивідуальна творча манера поета – це насамперед вміння його обирати свою проблематику, тематику, свої жанри, той емоційний темпоритм, образи, тропи, лексику, в яких по-справжньому художньо реалізувалися його духовні ідеали.

Домінуючі риси поетики Ю.Сліпка – це взаємопроникнення публіцистичності та ліричності, філософічності та епічності, взаємопроникнення основних начал лірики, емоційність, образний поліфонізм.

Кожен період творчості Ю.Сліпка вирізняється певними художніми критеріями, відчуттям часу й простору, духовністю, стильовими ознаками, смисловими інтонаціями. Творчий голос поета еволюціонує під впливом  духовної свободи, забарвлюючись громадянськими, філософськими, етичними, інтимними мотивами. Звідси – розмаїття тематичних обріїв автора. Це – батьківщина “велика” (Україна) і “мала” (Полтавщина і Луганщина), честь, совість, щастя, роль і призначення поета, естетика праці, пам’ять, як необхідна основа морального досвіду в етносі народу.

У творах Ю.Сліпка помітні пошуки ліричного руху й динаміки, прагнення зміни інтонаційного ладу творів – від піднесеного до роздумливого. У більшості творів пейзажної лірики проглядається одухотворення природи через безпосереднє спостереження, через своєрідне злиття стану душі людини та стану довкілля.

На   початку  60-х  років  поета  все  більше  захоплює   нова   концепція   вираження   художнього   слова. Вона   будила свідомість, кликала   на  роботу   сумлінну і чесну в ім’я торжества добра і краси, в ім’я тих   високих   ідеалів,   які   перед  художнім   словом   стояли в усі часи. Тоді ровесник Юрія Сліпка вже визнаний поет Андрій Малишко закликав: “Всю палітру людських емоцій, все багатство переживань, як у сонячному фокусі, треба зображати в поезії. Глибоко художня, справжня лірика, що оспівує людські почуття – любов не відводить людину вбік від життя, навпаки, вона вчить глибше пізнавати світ, виховує в ній почуття благородності, чесності, добра, моралі… Коли поет живе життям народу, тоді особисте так чи інакше переплітається з громадянським, стає від нього нероздільним” [8, 109].

Життєвий шлях і творча спадщина Юрія Сліпка в контексті розвитку української літератури ХХ століття є і типовими, і разом із тим унікальними. Зазнавши жорстоких сталінських репресій на самому початку літературної творчості, Юрій Сліпко був насильницьки відторгнутий з літературно-мистецького життя України. Однак, зберіг в собі творче світобачення, яке сформувалося на основі національного образу світу. Тільки через двадцять п’ять років він повернувся до повнокровної та повноцінної літературної творчості.

Разом з тим значний інтерес становить ранній період творчості митця, який він розпочав вісімнадцятилітнім у 1930 році. Вже на початку свого творчого шляху Юрій Сліпко виявляє себе як тонкий проникливий лірик, який здатний показати ліричного героя як особистість у високому почуттєвому стані, де любов виступає гуманізуючою духовною силою далекою від егоїстичних пристрастей.

Хоча під впливом ідеологічного засилля рання творчість Юрія Сліпка була позначена деякою художньою вторинністю, стилістичними недоглядами, деяким чином недоречностями, коли при соціальній значущості теми і відповідному пафосі знижувалася художньо-естетична вартість поезії, однак громадський темперамент митця нерідко поєднувався із філософською заглибленістю, із прагненням збагнути сутність суспільних явищ, морально-етичними та естетичними засадами гармонійних взаємин людини і природи аж до заперечення самої антигуманної сутності будь-якого насильства та тоталітаризму.

У  ліриці Юрія Сліпка чітко прослідковуються суб’єктно-об’єктні відношення між ліричним героєм та художньою дійсністю, що виражаються основними взаємозалежними поняттями: ліричний герой – світ природи; ліричний герой – рідний край; ліричний герой – трудова діяльність; ліричний герой – творчість.

Ліричний герой у поезіях Юрія Сліпка – це його сучасник. Він любить життя, прагне  наполегливою працею заслужити довір’я товаришів. Звісно, якщо говорити про подібну проблематику, без застороги про вплив методу соціалістичного реалізму не обійтись. Однак, варто визначити головне, що в образі людини-трудівника на першому місці не спрощене відображення виробничих процесів чи трудової діяльності, а духовне збагачення, прагнення до морального вдосконалення та набуття високих естетичних ідеалів.

У просторових вимірах рідний край для ліричного героя Юрія Сліпка є, насамперед, Полтавщина, де він народився і зростав до двадцятилітнього віку, і разом із тим – Луганщина, бо тут пройшли двадцять років його повноцінного і повнокровного життя після повернення із ув’язнення. Але поетичний образ значно виходить за межі конкретних географічних орієнтирів, бо він не має чітких часово-просторових меж. Разом із тим для ліричного героя розуміння поняття “рідний край” асоціюється з рідною землею, з Україною, історичним минулим її народу.

Ліричний герой усвідомлює себе у житті, пізнає свої духовні джерела. Модель людського життя і модель буття природи існують не відокремлено одна від одної, а творять між собою гармонію.

Художня цінність, багатство поетичних засобів, морально-етична та естетична проблематика є свідченням самобутності й оригінальності творчого доробку Юрія Сліпка, який по-своєму збагатив художню палітру літературно-мистецького життя Луганщини і тому заслуговує як на вивчення на уроках літератури рідного краю, так і на подальше дослідження.

Література: 1.Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. – М.: Искусство, 1975. 2. Бахтин М.М. Проблеми поэтики Достоевского. – М.: Худож. лит., 1972. 3. Білогуб І. Літературно-краєзнавча Луганщина. – Луганськ: Світлиця, 1994. 4. Захлєбін П. Очима і серцем сина // Донбас. – 1966. – № 3. 5. Курлат Й. Повернення пісні // Комуністичний шлях. – 1966. – 1 червня. 6. Лист Олеся Гончара до Юрія Сліпка від 4 квітня 1966 року. – Державний архів Луганської області. – Ф. Р – 2703.  7.Лист Юрія Сліпка до Олеся Гончара від 17 травня 1966. – Державний архів Луганської області. – Ф. Р – 2703. 8. Малишко А. Думи про поезію. – К., 1959. 9. Милютина Л. Зрелость поэзии // Рабочее слово. – 1966. – 10 апреля. 10. Науменко О. А пісня лишилася… // Літературна Україна. – 1970. – 16 січня. 11. Неживий О.І. Луганщина літературна. – Луганськ: Світлиця, 1993. 12. Особова справа Сліпка Ю.В. – Архів Національної Спілки письменників України. 13. Ротач П.П. І слово, і долі, і пам’ять: Статті, дослідження, спогади. – Полтава: Ворскло, 2000. 14.Ротач П.П. Сліпко Юрій Васильович // Архіви України. – 1968. - № 5. 15. Ротач П.П. Юрій Сліпко // Ротач П.П. Колоски з літературної ниви. – Полтава: Полтавський літератор, 1999. 16. Савич І. На вічі велелюдному // Літературна Україна. – 1971. – 22 червня. 17. Савич И. Пролог выcокого звучания // Луганская правда. – 1966. – 11 мая. 18. Савич І. Крізь суворі випробування // Савич І. Розвідники весни. – Донецьк: Донбас, 1987. 19. Савич Іван. Таким його знали… / Літературна Україна. – 1987. – 6 серпня 20. Сліпко Ю. Говорила мені сербіянка // Кадиевский рабочий. – 1961. – 21 марта. 21. Сліпко Ю. Гуцул у Донбасі // Вітчизна. – 1961. – № 11. 22. Сліпко Ю. Два вірші // Зоря. – 1934. – № 4. 23. Сліпко Ю. Донецький етюд // Літературна Україна. – 1962. – 26 червня. 24.Сліпко Ю. Зелена фантазія: Лірика. – Донецьк: Донбас, 1968. 25.Сліпко Ю. Катруся // Кадиевский рабочий. – 1959. – 18 октября. 26.Сліпко Ю. Маленька скрипачка // Прапор. – 1964. - № 10. 27. Сліпко Ю. Марш // Нова генерація. – 1930. – № 8-9. 28. Сліпко Ю. На кордоні // Зоря. – 1932. – № 10 – 11. 29. Сліпко Ю. На люднім вічі: Лірика / Упоряд. М.Чернявський. – Донецьк: Донбас, 1971. 30. Сліпко Ю. Пісня // Зоря. – 1934. – № 7. 31. Сліпко Ю. Пролог до пісні. – Донецьк: Донбас, 1966. 31. Сліпко Ю. Радість; “…Хоч вузька Лугань і тихоплинна”: Вірші // Донбас. – 1965. – № 6. 32. Сліпко Ю. Святковий етюд // Зоря. – 1962. – № 5. 33. Сліпко Ю. Сонячна симфонія // Вітчизна. – 1964. – № 7. 34.Сліпко Ю. Сполох // Зоря. – 1932. – № 7.  35. Сліпко Ю. Тракторист Яків // Зоря. – 1932. – № 5. 36. Сліпко Ю. Тріумф міста // Зоря. – 1934. - № 2. 37. Сліпко Ю. Хоч вузька Лугань // Донбас. – 1964. – № 6. 38. Соловей Елеонора. Українська філософська лірика. – К.: Юніверс, 1999. 39. Трійняк І. Щедрість і доброта почуттів // Літературна Україна. – 1967. – 24 березня. 39. Франко І. Із секретів поетичної творчості / Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1981. – Т. 31. 40. Чернявський М. Поезія правди і болю // Наша газета. – 1992. – 26 травня.