Олексій Неживий
Думається,
що саме образ рідної землі передає найхарактерніше у творчій біографії
письменника-полтавця Івана Нечитайла. Рідне слово він полюбив ще з дитинства,
бо не раз дивувався, як же гарно звучить українська пісня у їхньому селі, коли
після довгого трудового дня жінки поверталися додому.
– Невже і втома від того співу не така важка,
– хотілося запитати в матері. Однак, із роками все більше переконувався, що
душевне багатство є основоположним у житті його земляків. Тому хотілося
засвідчити на папері їх мрії, бажання, помисли, сподівання, надії, прагнення,
тобто духовний світ знаних і незнаних полтавців, починаючи із середини
двадцятого століття. Перший вірш «На сінозбиранні» опубліковано ще 1952 року у
великобагачанській районній газеті, коли навчався у Білоцерківській
десятирічці. А потім (із 1954 року) була
газетярська робота у районних газетах Великої Багачки, Миргорода, Решетилівки,
редагування шишацької районної газети «Сільське життя» (1963 – 1970), навчання
на факультеті журналістики Київського державного університету імені
Т.Г.Шевченка, який закінчив у 1965 році.
Звісно,
не все із написаного потрапляло на газетні сторінки, що тоді рясніли закликами,
настановами, ідеологічними штампами й ставали такими не схожими на вечірню
пісню односельців, яка по-справжньому очищала душу, робила людей добрими і
красивими. Тому Іван Нечитайло продовжував працювати після обов’язкового
робочого дня: писати вірші, оповідання, новели. Він автор книжок прози «Важкі
борозни» (1985), «Крутосхили» (1990), «Далекі спалахи» (2001), вибраного «А
життя дається раз..» (2007), багатьох збірок віршів, поем.
Його
художні твори немов би продовжують історію покоління, але без отих газетних
красивостей, а спираючись на естетичні й етичні позиції життєвої правди. Про головне творче уподобання
сам письменник у автобіографічній повісті «Далекі спалахи» зазначає: «Село своє
я любив. Любив, як любить син рідну матір… Ох, рідне моє село! Пішов я з нього,
а воно не пішло з мене: то присниться, бувало, вночі, то в часи навислих
роздумів про життя-буття появлялося несподівано і відсторонювало все зле від
мене, теплило душу, бадьорило, наснажувало. І я переконувався, що воно в мені
навіки-вічно, що лише на певний період засинає десь глибоко в душі, а потім
пробуджується, нагадує про себе, бо ми чомусь не завжди пам’ятаємо про те,
звідки пішли у світ широкий. А місце, де ти народився, виріс, – то ніби друга
матір».
Невпинна
боротьба добра і зла – провідна морально-етична проблематика прозових творів
Івана Нечитайла. До того ж життєва правда у багатьох випадках буває невблаганна
і приводить до трагічної розв’язки у композиції літературного твору. Однак
художня правда переконливо свідчить, що після діалогу автора і читача
відбудеться катарсична дія, або, як стверджують науковці-педагоги – своєрідна
естетотерапія.
У
поетичному доробку Івана Нечитайла виділяються художньою якістю ліро-епічні
твори, тобто віршована повість про художницю Марію Башкирцеву «Вічно молода
Марія», поема про Миколу Гоголя «Свіча
безсмертя», юну художницю Сашеньку Путрю «Небом осяяна», партизанку Марію
Маленко «Про що шумлять сосни». У 2013
році вийшла друком поема «Мар’янівська осінь
Тараса», де осмислено творчий спалах Тараса Шевченка, коли він восени 1845 року
перебував у селі Мар’янському, що тепер у Великобагачанському районі на
Полтавщині.
У
дорозі від Полтави до Диканьки, де мешкає тепер Іван Нечитайло, приходять на
думку його поетичні рядки про українське коріння Миколи Гоголя, швидкоплинну
Ворсклу, величні дуби, багату історію, а найголовніше сердечну спорідненість
рідного краю із поетичною душею славетного ювіляра.
Полтавська
обласна організація НСПУ вітає шановного ювіляра і бажає міцного здоров’я,
благополуччя, успіхів, поваги й шани від
людей, любові від рідних і близьких,
добра і достатку,
безмежної енергії й наснаги у відповідальній та
благородній письменницькій роботі!
Немає коментарів:
Дописати коментар