29 вересня 2013

Іван ДРАЧ: «Література – це те, без чого я не міг і не можу жити…»



       Розмова з неординарною постаттю українського культурного простору: Іваном Драчем.


   – Іване Федоровичу, в різні роки Ваша діяльність відзначалася різновекторністю: література, політика, громадська діяльність, але попри всі інші клопоти Ви ніколи не покладали рук у власній творчості. Тож, що для Вас власне література і як вдавалося зберегти тонку грань між літературою й державною діяльністю в часи політичної активності?
   – Взагалі, за фахом я кінодраматург, закінчив Вищі сценарні курси в Москві, за моїми сценаріями знято десятки фільмів. (Серед них низка культових стрічок, таких як «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест». О.П.) А література це те, без чого я не міг і не можу жити, дихати. Політикою ж я почав займатися, вже коли потрапив у біду мій син, який разом з іншими під час Чорнобильської трагедії рятував людей   і сам захворів. (Максим Драч будучи студентом лікувального факультету Київського медінституту був відправлений на рятувальні роботи в зону аварії до ЧАЕС, де отримав велику дозу радіації.   О.П.) Тоді я зрозумів, що треба йти в політику, робити організовані системи та змінювати цю систему як таку. Але попри все, завжди займався творчістю: написанням поезії, п’єс, кіносценаріїв, перекладав твори зарубіжних письменників…
   – Ви пережили різні періоди, в тому числі період, коли письменники зазнавали утисків, переслідувань з боку радянської влади, звинувачень «в антирадянській пропаганді» (1961р. молодого Івана Драча було виключено з Київського університету «за політичні погляди», 1966-го ЦК Компартії України розкритикував кінофільми на Київській кіностудії ім. О.Довженка, серед яких – кінострічка за Вашим сценарієм «Криниця для спраглих», якій закидалися «серйозні ідейні помилки» та ін.), врешті-решт Ви витримали арешти дисидентів (В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Юрія Шелеста, Василя Стуса, братів Михайла та Богдана Горинів та ін.). Чи спадало на думку бажання виїхати з України в політично тихіші держави, де б можна було спокійніше займатися письменницькою справою?
   – Ні. Я над цим навіть не задумувався. Завжди знав, що маю жити, працювати, ростити дітей, зрештою відстоювати своє право на гідне життя тут. Я хотів і хочу жити на землі своїх батьків та дідів, ходити по тій землі, якою ходили вони.
   – А як Ви ставитеся до нинішніх письменників, що мають на меті переїзд до інших країн або вже емігрували з України?
   – Це їхня справа, хоча моє ставлення до них скептичне, можливо, навіть критичне. Однак варто зауважити, що є випадки, коли люди, які виїжджають звідси за кордон, впродовж свого життя роблять для України набагато більше добрих справ, ніж деякі ті, що живуть тут.
   – Після публікації 1961 року в «Літературній газеті» (нині  «Літературна Україна») Вашої поеми-трагедії «Ніж у сонці», ще до виходу в світ першої книги «Соняшник» (1962) Вас того ж 1962-го було прийнято до лав Спілки письменників України. Хто з тодішніх знаних і впливових письменників Вас найбільше підтримував?
   – Дійсно, ще до появи «Соняшника» відчинилися двері в Спілку письменників: Олесь Гончар прийняв нас із Євгеном Гуцалом, Миколою Вінграновським та ще кількома талановитими молодими людьми до СПУ мабуть, щоб показати, що Спілка не наскільки закостеніла й консервативна, як про неї думають, що здатна помічати молоді таланти. Насправді, я завжди знаходився під увагою і своєрідною опікою таких визначних людей, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Олесь Гончар, тому і владі було важко розправитися зі мною.
   – До речі, багато письменників зауважують, що після виходу в світ їхньої першої книжки, в них згодом до неї з’являється дещо негативне ставлення, можливо прояви зайвої самокритичності. Яким є Ваше ставлення до вже згадуваної книжки «Соняшник»?
   – Я до всіх своїх книжок ставлюся абсолютно нормально, в тому числі й до «Соняшника».
    Які Ваші враження від теперішнього літературного процесу? Можливо когось можете виокремити серед молодої плеяди письменників?
   – На жаль, останнім часом я не зовсім слідкую за літературним процесом, бо маю чимало сімейних справ і клопотів. Інколи навіть своєму писанню приділяю не стільки часу, скільки хотілося б. Хоча все одно продовжую писати… Часто помічаю лише те, що відбувається безпосередньо навколо мене й моїх знайомих. А в цілому, час від часу потрапляють до рук публікації талановитих молодих українських письменників… Ну то так має бути, нічого не стоїть на місці…
   – Григір Тютюнник якось зауважив, що премія для письменника, як забавка – той нею тішиться, вона його певним чином заспокоює і йому (письменнику) «аж спати хочеться». Ви впродовж свого творчого шляху нагороджені численними преміями й відзнаками, але попри це зберегли невтомність у своїй діяльності. Тож можливо з висоти пережитого маєте певні поради чи побажання підростаючому поколінню літераторів?
   – Я багато всього пережив… Але все в житті відносно, і я це розумів. На те, що здається великим успіхом, треба дивитися скептично, а про важке й болюче треба думати, що воно все-таки минуще… Хоч світ буває і жорстоким, і підступним як мінне поле, але водночас він дивовижно цікавий. І коли ти не замикаєшся у вузькому просторі своєї квартири і власних проблем, коли дивишся на світ, як художник, помічаєш усю ту красу, що є навкруги, тобі легше жити, і ти стаєш щасливою людиною. А стосовно порад чи побажань молодим літераторам, то особливих немає, кожен у світі має знайти той шлях, який його серцю найближчий. Двох абсолютно однакових шляхів не буває, основне за будь-яких обставин залишатися собою й вірити в свої сили.
     Щиро дякую, Іване Федоровичу, за надану можливість віч-на-віч поговорити з Вами та почути відповіді на поставлені питання.

Спілкувався Олександр ПУШКО
10.08.2013

        Довідка від «Території Голосу»
   Драч Іван Федорович (1936р.н.) – поет, кіносценарист, драматург, перекладач, мислитель, член Спілки письменників України (з 1962 року), лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1976), Державної премії СРСР (1983), перший голова Народного Руху України (1989), політик (депутат Верховної Ради України І, ІІІ, ІV скликань), громадський діяч, кавалер орденів князя Ярослава Мудрого V, ІV та ІІІ ступенів (1996, 2001, 2011 рр. відповідно), очільник Конгресу української інтелігенції, Герой України (2006), Почесний академік Національної академії мистецтв України (2012).

1 коментар:

  1. Анонім01.10.13, 14:10

    Цікаво! Хотілося б іще інтерв'ю з Ліною Костенко. З посміхом, Аліса Гаврильченко))

    ВідповістиВидалити