Леся СТЕПОВИЧКА
ЯК КОРАБЕЛЬ НАЗОВЕШ, ТАК ВІН І ПОПЛИВЕ
Дозвольте поділитися деякими роздумами
на тему нинішніх Гончарівських читань. Тлумачний
словник дає визначення поняття «Бригантина» як «судно, тип вітрильного
корабля». Великий письменник і філософ О. Гончар узяв слово Бригантина для
назви повісті, в центрі якої доля маленького бешкетника і правопорушника
Порфира Кульбаки з села Комишанки. Як знаємо, хлопчину виловлено і направлено
до спецшколи на виправлення з «діагнозом»: «Дисгармонія поведінки… Важкий
характер… Виняткова впертість, перекірливість, непослух… Підвищена реактивність
нервової системи, надміру загострений інстинкт свободи… Нахил до фантазій,
спалахи агресивності…»
Традиційно образ Бригантини в
цьому творі О. Гончара потрактовується як символ потягу людини до свободи,
особистої волі (зокрема, виступ проф. ДНУ Н. І. Заверталюк, інші).
На наш погляд, у творі О.
Гончара поняття «Бригантина» набуває ширшого, метафоричного значення, стає
символом «корабля людської долі».
Зауважимо, що гончарівський
образ Бригантини органічно вписується в широке понятійно-образне поле «корабель», яке є поширеним у творах світової
літературі – від античної до сучасної. Образ «корабля» зустрічаємо в античній літературі
на прикладі двох епічних поем – «Аргонавтики» Аполлонія Родоського та «Одісеї»
Гомера. Відбувається цікава художня трансформація образу корабля в античний
період його існування в міфах та літературних творах, вислідом якої є народження
нової художньої іпостасі цього образу –міфічного Летючого Голандця.
«Летючий гола́ндець» (нідерл. De Vliegende Hollander, англ. The Flying Dutchman) –легендарний вітрильний
корабель-привид, який не може пристати до берега, тож
приречений вічно борознити моря. Згідно
міфу люди спостерігають такий корабель здалеку, інколи в оточенні сяючого ореолу.
Згідно легенди, коли «Летючий голандець» зустрічається з іншим судном, його команда
намагається передати на берег послання людям, яких давно вже немає серед в живих.
Історико-культурологічний та компаративістський
аналіз дозволив вченим говорити про подібність античного корабля з ветхозавітним Ноєвим Ковчегом.
Пригадаймо, повістування про Всесвітній Потоп, яке містить перша книга Біблії, згідно якого в ті давні часи відбулося велике моральне
падіння людини. «І побачив Господь, яке велике розбещення людей на землі: ніхто
вже не догоджає Його слуху молитвами й плачем, ніхто не робить усеспалень
приємних смородом своїм і ароматом; усі вівтарі занедбані, усі храми
спорожніли; усюди блуд, розпуста й свято... і розкаявся Господь, що створив людину
на землі, і засмутився у серці Своєму. і сказав: "Знищу з лиця землі людину,
яку я створив: людину...»
Але жив у ті часи чоловік
праведний і непорочний в роді своєму, угодний Господу, і звали його Ной. І наказав Бог Ною збудувати Но́єв ковчег для
врятування своєї родини і по кілька особин кожного виду тварин від Потопу (Быт. 6:13-Быт. 8:19). Ной зробив
усе так, як повелів йому Бог. І так врятував людність, людство на землі. Тобто, Ноїв ковчег це вже символ виживання й
долі цілого людства.
Візьмемо й ближчі до нас
твори. Згадаймо твір «І пливе корабель» Івана Буніна, в якому корабель
літератури, корабель людського життя прямує в плавання, а на палубі його
перебувають автор, сучасники і герої. Або
«Червоні вітрила» Олександра Гріна – романтична повість про дівчинку й капітана,
про крилату мрію, що здійснилася.
Повертаючись до головної теми
сьогоднішніх читань «Бригантина долі О. Гончара», згадаймо вислів древніх: «Як
корабель назовеш, так він і попливе». Хочу порівняти дві різні долі двох різних
письменників. Маю на увазі німецького поета Вольфганга Борхерта. Борхерт,
представник т.з. «втраченого покоління» німецької літератури (1921–1947) – поет
і пацифіст, відправлений солдатом на війну, помер від ран і хвороб, нажитих на
війні, на східному фронті. Антифашист, який
зазнав гітлерівських тюрем, полону і помер в лікарні у Швейцарії, був
фактично майже ровесником О. Гончара. Їхні дати народження близькі, 1921 і 1918 –письменники могли перетнутися на фронті по різні боки барикад, як вороги. І
хоч фізично вони не перетнулися, не були знайомі, але метафізично вони
безперечно зустрілися, хоча б сьогодні у цьому моєму маленькому дослідженні.
Борхерт говорить: «Мої
товариші загинули ні за що» і пише (переклад наш):
Я волів би буть
маяком уночі,
Щоб розвіювать морок
для рибинки і риби.
Щоб світити в пітьмі
суднам і кораблям,
Та я сам лише човен,
що розбився об рифи.
Відтак, поет почувається
«розбитим човном». Прожити йому судилося лише 26 років.
Олесь Гончар, малий Сашко
Біліченко. Змалечку і впродовж усього життя в нього було так багато причин
почуватися розбитим кораблем – рання смерть
мами, холодність батька, сирітство, перерване навчання в університеті,
війна. А по війні поруч з успіхами творчими - утиски його духовної, письменницької
свободи у 1946-47 рр. на етапі написання новели «Модри камінь», і пізніше, в
кінці 1960-х – несприйняття і цькування роману «Собор», замовчування
письменника, і вже наприкінці 1980-х – початку 1990-х – падіння радянської імперії, переоцінка цінностей – через всі ці удари долі він пройшов як
криголам, не зламавшись. Тримаючи кермо свого корабля, своєї «Бригантини» в міцних руках інколи надлюдськими зусиллями. Та
не властиві йому були ні «дисгармонія поведінки», ні «важкий характер», ні
«виняткова впертість, перекірливість, непослух», ні «підвищена реактивність
нервової системи», ні «спалахи агресивності…»
Йому судилося довге успішне творче життя. Але, звісно, що такі удари не
минають безслідно, залишаючи невидимі шрами на серці…
Сьогодні йому виповнилося б 97.
Олесь Терентійович Гончар був і лишається для нас взірцем не тільки великого
письменника, а й великої сильної Людини. Його повість «Бригантина» збагатила скарбницю
національної і світової літератури, а Бригантина його долі – це життєвий подвиг,
який лишив непроминальний слід в наших умах і серцях.
Дніпропетровськ,
3 квітня 2015 року
3 квітня 2015 року
Немає коментарів:
Дописати коментар