Олександр БАЛАБКО
Про
поезію так само складно писати як про музику, живопис, коли читач не має змоги
твір почути чи побачити. Поезію треба читати, осягати, і в кожного будуть свої
відчуття, свої враження. Щодо віршів Олександра Пушка, то його система
поетичного мислення, логіка добору зображувальних засобів потребує копіткого
розшифрування, подібного до розв’язування математичної задачі. Ось, приміром, –
«слова виростають вночі переплаканим зіллям», чи – «колізеї душі очі на світлі
мружать»… Щоб пройнятися розумінням цього, треба настроїтися на відповідний лад
автора, сказати б, – побути ним самим. І тоді стане зрозумілим, що слова, які
виростають вночі, – рятівні й заспокійливі водночас для ліричного героя, який
свою душу уподібнює з лабіринтами римського Колізею.
Земляк
Олександра Пушка Микола Гоголь вважав Колізей живою істотою, а оті лабіринти,
оті лави, ходи-виходи, стіни називав його зморшками. І живий Колізей, залежно
від настрою, то розгладжував ті зморшки, радіючи, то стулював, сердячись, що
його давно не відвідували… Але в тих лабіринтах, у тих закутках-колізеях поетової
душі, що, молода, лише пізнає світ і «очі на світлі мружить», чимало яскравого,
естетично довершеного. Його вже не треба розшифровувати, а просто
насолоджуватися, читаючи: «б’є в литаври вогонь», «жовте яблуко сонця знову
мене стріча». Блискавка в поета Пушка не пече, не вражає, а «плаче на землю
пекучо», тож уявляєш уже не її вогненний спис, що шмагає і карає, а яскраві
сльозини, які обпікають і ранять, здатні розірвати навіть «аорту неба».
Звернення до неба, до божественних сил у автора теж своєрідне… Після вірша з
блискавкою раптом проступає образ Діви Марії, в якої ліричний герой наважується
запитати: «Куди ти ідеш?» і сам дати відповідь: «ти приходиш як день / ти
чекаєш свого Месію / і щораз намагаєшся / словом у нім зійти…».
Поет
Олександр Пушко чи не в кожному творі нагадує, що поезія, процес творення – річ
інтимна, індивідуальна, наче в мушлі захована. І ось десь там вона в нього
нуртується, гартується, міниться, а часом і вихлюпується назовні, боячись, аби
не обпекти когось, не вразити, та й самій не стати банальною. Тому й запитує
його ліричний герой: «просто́рі розмови у про́сторі мушлі – / навіщо виносить усе
на загал?». А щодо того, що вже винесено на загал, що вже поціноване схвально
чи не схвально, автор теж має свою думку, не за роками зрілу: «будуть злети і
зойки буде віра й зневіра / доки пройдеш усі круті лабіринти долі»…
Чи
не найбільше у цій короткій добірці нових віршів Олександра Пушка мене вразила
поезія «Синай», – і вправністю віршування, і музичністю. Невідомо, чи встиг
побувати автор на цій біблійній землі, але відчувається незрима присутність
його на півострові див, до якого звертається не інакше як до давнього знайомого:
«столика стара Синай». Де гора Мойсея, який таки позбавив свій народ рабства;
де Неопалима купина і монастир шанованої в усьому християнському світі святої
Катерини. Ліричний герой не лише сам відчуває, як Синай «дихає небом і ладаном»,
як «з кожним із нас / в підсвідомості / веде перемовини», а й спонукає до цього
відчуття інших, – музи́ку, який має йому заграти («заграй мені, хлопче, / благаю
тебе, заграй»), та й усіх, хто торкається незвичного й часом незбагненного
світу поезії Олександра Пушка.
Київ, 2015